1. За годину до цього...

СОЛОМІЯ 

Здригаюся від різкого стуку дверей. І одразу кліпаю, відриваючись від зимового пейзажу за вікном. Напружуюся, бо у вестибюлі лунають важкі кроки.

Видихаю. Я вже встигла замерзнути, доки чекала. Не минуло й пів години, як приїхав той, про зустріч із ким я домовлялася заздалегідь. Якось некрасиво змушувати дівчину чекати.

Невдоволено та повільно обертаюся.

Знову спантеличено кліпаю, адже на порозі стоїть незнайомець. Високий, широкоплечий чоловік із правильними рисами обличчя й темним волоссям, яке вітер скуйовдив та притрусив снігом. Красивий, але в його погляді стільки суворості й холодної впевненості, що ця краса одразу відштовхує. В голові вибухає висновок: «самозакоханий, набундючений індик».

Я чомусь його по-іншому уявляла. Чомусь здавалося, що зі мною телефоном розмовляв чоловік, якому точно за сорок. Схоже, я помилилася, бо цьому приблизно тридцять, ну, може, трішки більше.

— Ви запізнилися, — сухо констатую замість привітання і кутаюся у свою коротку білу шубку.

Чоловік, хмикнувши, зупиняється і прикипає надто серйозним поглядом до мене.

— Дорога засніжена, ви ж бачили, що на вулиці робиться, — без емоцій та жалю в голосі фиркає він. Наче я повинна прийняти це як належне. Він робить іще один крок до мене і з докором заявляє: — Сподіваюся, ви не збираєтеся рахувати хвилини, коли йдеться про таку угоду.

Мене пересмикує. Який самовпевнений! Скільки пихи та діловитості. Ну-ну! Але мовчати я точно не буду. Переминаючись з ноги на ногу, рухаю пальцями у зимових чоботях, але це не допомагає. Я майже не відчуваю пальців від холоду. Тому невдоволено випалюю:

— Перепрошую, пане Анджею, якщо ми домовилися зустрітися об одинадцятій, то я чекала побачити вас о цій годині, а не на пів години пізніше.

На губах чоловіка з’являється ледь помітна посмішка. Не вибачення — радше поблажливість, ніби моя вимога його розважає.

Зверхність цього вуйка мене дратує. І чого б то він так либився?!

— Тоді не марнуватимемо часу, — раптом посерйознішавши, каже він і одразу переходить до справи. — Ви підготували документи?

М–да–а! Оце народ пішов. Кілька слів телефоном — і він вирішив, що угода продажу вже укладена. Дивак. Звісно, я приїхала сюди продати цей комплекс. Мені потрібні кошти. Я вже маю готовий бізнес-проєкт у Німеччині, і ці кошти мені дуже потрібні.

— Усе готове, — заявляю, та стримую тремтіння від холоду і погоджуватися не поспішаю. — Але спершу я б вам радила оглянути приміщення. І ще, хочу ще раз уточнити: ми зараз говоримо про ціну, яку погодили телефоном?

Щось мене цей поспіх напружує. З недавніх пір не маю довіри до людей, особливо тих, котрих бачу вперше.

— Саме про це я хотів би поговорити, — відказує він і нарешті дістає з ділового портфеля теку. — Хоча, справді, після того, як я побачив готель на власні очі, маю кілька зауважень.

Закочую очима й крокую вестибюлем, аби хоч якось зігрітися. Дерев’яна підлога скрипить під ногами, ніби підтверджує слова чоловіка. Я знаю, що готельний комплекс «Синевир» справді давно потребує ремонту. Фарба на стінах місцями облупилася, дерев’яні перила потемніли. А в кутку біля рецепції стоїть коробка з речами, які я ще не встигла розібрати. Та це не означає, що комплекс нічого не вартий.