Пролог

СОЛОМІЯ

Кутаюся у свою ніби теплу шубку, але тепла не відчуваю. Мабуть, я промерзла у комплексі, доки чекала того скнару пана Анджея. Повільно йду засніженим тротуаром, як раптом позаду чути шум, а вже за мить мене обганяє чорний великий позашляховик, від якого курить снігом.

Зупиняюся, заплющивши очі, бо сніжна курява летить мені в обличчя. Але вже за мить підіймаю повіки і бачу, що авто зупинилося і з нього виходять двоє чоловіків. Які одразу йдуть до мене.

Завмираю на місці. Оглядаюся, бо недобрі передчуття охоплюють мене. Але навколо ні душі. Мені страшно. Бо розумію, що навіть не втечу, якби дуже цього хотіла. Мої зимові чоботи на підборах. Ще й до центральної дороги десять хвилин йти, не менше, та й втікати нікуди. Паніка тільки посилюється, а двоє чоловіків у чорних костюмах і таких же пальто вже зупиняються поруч, остаточно перегородивши мені дорогу.

— Доброго дня, пані Висоцька. Попросимо вас проїхати з нами, — надто впевнено заявляє лисий молодик, точно з бандитською мордою.

Кілька разів розгублено кліпаю. Свідомість плутається, бо второпати не можу, що відбувається.

— Куди з вами? — ошелешено перепитую.

— В одне місце, — втручається інший молодик з короткою стрижкою. — З вами хочуть поговорити.

Відступаю на крок назад і, напружено дивлячись на молодиків, рівними губами перепитую:

— Хто хоче поговорити?

— Тарас Богданович Тарнавський.

Надто впевнено випалює лисий чоловік. Від того, що відбувається, у тілі миттєво стає гаряче, я вже й думати забула про холод. Адже ініціали цього чоловіка мені нічого не говорять. Я не знаю такої людини. Відступаю іще на крок, наляканим поглядом дивлячись на чоловіків. Мене лякає ситуація, в якій я опинилася. І найгірше, що на допомогу мені не прийде ніхто. В голові вже рояться моторошні картини, і я розумію, що це якась підстава. Від цього іще страшніше.

— Я нікуди з вами не поїду. Якщо вашому Тарасу Богдановичу потрібно зі мною поговорити, то чому він сам не приїхав?

— Соломіє Іванівно, забагато запитань. Просто сідайте в машину. Тарас Богданович уже чекає на вас.

Мене бере зло. Я проганяю свій страх і вирішую йти напролом.

— Мені байдуже, хто там на мене чекає. Я вашого Тараса Богдановича не знаю і відповідно нікуди з вами не поїду, — роблю крок уперед і роздратовано наказую: — Тож відійдіть та дайте пройти.

Встигаю зробити іще один крок, як раптом лисий чоловік перегороджує мені дорогу і, темно-карими очима заглянувши в очі, шипить:

— Пані Висоцька, сідайте в машину. Не змушуйте використовувати силу проти вас. Бо потім будете розповідати, що з вас знущалися. — Він на мить примружує одне око і ще тихіше, небезпечним тоном додає: — Карета подана, прошу сідати...

Я нервово ковтаю і розумію, що відмовитися не можу. Бо якщо я зчиню бунт, мене таки посадять в ту машину силою. Страх стискає горло, і дихати важко. Я не знаю, що думати, як бути, і не розумію, в що я втрапила. Я тут одна, і допомоги чекати нема від кого.