Розділ 25. Форма і мета

Ми затишно сиділи біля розпаленого вогнища пізнього вечора, коли місяці вже заливали галявину сріблом, і щиро насолоджувалися свіжоспеченим, повітряним хлібом із солодким медом. Роса весь цей час уважно, не кліпаючи й зосереджено спостерігала за моїми руками. Вона так детально, міліметр за міліметром їх роздивлялась, ніби бачила мої великі долоні вперше у своєму житті, відкриваючи нову таємницю. Вона робила це з тією ж глибокою, безмовного зосередженістю, з якою колись довгими годинами викладала дрібні кольорові мушлі на камінній стежці перед порогом, шукаючи в них особливий, гармонійний візерунок, якого ще не існувало в дикій природі.

Жінка обережно й плавно поклала на великий плаский валун, що служив нам столом, свою крихітну, тендітну долоню прямо біля моєї. Повільно, ледь торкаючись шкіри, провела своїм тонким пальчиком по кожному моєму пальцю, порівнюючи довжину. Вона надовго зупинялася на кожній окремій фаланзі, вивчаючи рельєф. Рухалася неймовірно обережно, трепетно, ніби ретельно досліджувала щось безцінне, рідкісне й надзвичайно крихке, що могло зламатися від різкого руху. Вона пильно, з головою вивчала мою руку. Акуратно й ніжно промацувала сильні м'язи, міцні кістки під шкірою, шорстку поверхню долоні. Робила це так само ретельно й зачудовано, як колись я сам вивчав м'яку шовкову траву під своїми пальцями того самого першого лісового ранку, коли тільки-но втілився в матерію і навчився повноцінно відчувати фізичний світ.

— Що саме тебе так сильно й раптово зацікавило у мені? — запитав я її з доброю, ніжною усмішкою, спостерігаючи за тим, як кумедно й зосереджено вона хмурить свої руді брови, прикушуючи губу. — Ти ж бачила й тримала мої руки вже багато разів за ці місяці нашого спільного життя біля каміна.

— Будь ласка, не заважай мені, не збивай, — тихо, майже пошепки відповіла вона, уперто не піднімаючи своїх смарагдових очей від валуна. — Я шукаю відповідність.

— Що саме ти намагаєшся знайти у моїх лініях? Може, мені краще підказати тобі, розкрити задум?

— Чому твоя велика долоня набагато більша за мою, ширша? — з щирою цікавістю запитала Роса, зупиняючи свій палець на моєму зап'ясті. — Хіба у нас усередині, під цією шкірою, не однакові за структурою кістки? А моє маленьке вухо влаштоване точно так само, за тими ж кривизнами, як у тебе? Чому ти маєш густе, темне волосся на своїх грудях, а я залишаюся гладкою?

Вона на одну коротку мить замовкла, занурившись у глибокі роздуми. Уважно й прискіпливо розглядала власну білу руку поруч із моєю шорсткою, наче порівнювала між собою два складні, заплутані малюнки. Які за початковою, логічною архітектурою всесвіту мали бути ідентичними, копіями одне одного, та чомусь зовсім не збігалися у дрібних, але таких важливих деталях.

— І де, підкажи мені, твої власні м'які напівкулі? — раптом запитала вона з абсолютною природністю, переводячи погляд і дивиться на мої пласкі груди.

Я раптово завмер на місці, заціпенівши з недоїденим шматком гарячого хліба в руці й боячись поворухнутися. Моя свідомість, що звикла до гармонії сфер, на мить повністю розгубилася від такої щирої  людської прямоти.

— Росо... — пробурмотів я, відчуваючи, як червоніють щоки.

— Що? — вона спокійно, з повною довірою подивилась на мене знизу вгору, кліпаючи довгими віями. Вона все ще міцно й тепло тримала мою велику долоню у своїй руці, не відпускаючи пальців. В її глибокому погляді зараз панував точно такий самий невинний, чистий подив і зачудування. З яким вона колись уперше запитувала мене «що це таке?» про свої найперші сльози сумніву біля каміна під пташині колискові.

Я обережно, намагаючись не робити різких рухів, відклав шматок хліба вбік на дерев'яний стіл. Спробував судорожно й швидко пригадати в голові, як саме я раніше спокійно й логічно пояснював їй природу глибокої туги, першої світанкової радість чи панічного страху самотності. І я відразу ж виразно зрозумів, що це її нове, відверте питання взагалі не належало до жодної з цих вивчених нами емоцій. Це була проста, чесна, нічим не затьмарена людська цікавість допитливої дитини. Яка тільки-но нещодавно навчилась дивитись на цей великий, матеріальний світ уважно, доскіпливо й глибоко. І водночас — це було таке особливе, інтимне питання, від якого моє нове, смертне серце у грудях чомусь закатало набагато швидше, сильніше, ніж від будь-якого найпотужнішого й величного космічного зорепаду в нічному небі.

— Ми з тобою просто різні за своєю суттю, Росо, — сказав я їй нарешті, змушуючи себе посміхнутися. Почав дуже обережно, зважено підбирати кожне своє слово, щоб не порушити її чистоту. Тонісінько так, як колись у суцільній, німій порожнечі космосу ретельно обирав свої найперші непохитні закони творення часточок. — Ми кардинально різні не тільки своїми великими долонями чи витонченою формою вух. Все наше людське тіло, весь організм... він різний у нас. У кожного з нас від природи, від самого початку втілення є своя власна форма. Своя особиста, прихована мета буття.

— Мета? — здивовано перепитала вона, нахиляючи голову. Вона все ще продовжувала тримати мою руку у своїй долоні, ретельно й повільно притискаючи наші пальці один до одного, мізинець до мізинця. Наче вона намагалася наочно, практично виміряти всю цю анатомічну різницю просто на око, без формул. — А яка саме мета може бути в того, що у моєму тілі є, розвивається, а у твоєму немає взагалі жодних натяків? Навіщо це мені?

Я розгублено подивився на гарячий, яскравий вогонь каміна, шукаючи підказку в іскрах. Шукав там підходящу, раціональну відповідь. Якої там, звісно, бути категорично не могло, адже вогонь лише грів тіло.

— Це... це саме те, для чого ти була створена природою зовсім інакше, ніж я, — спокійно й лагідно пояснив я їй, гладячи її руку. — Тут немає нічого гіршого чи кращого для нашого всесвіту, немає вищості. Просто все всередині нас влаштовано трохи інакше, щоб ми могли доповнювати одне одного, стаючи цілим.

Роса слухняно й замислено нахилила свою голову набік, глибоко занурюючись у роздуми над моїми філософськими словами. Потім вона раптово, без жодного попередження чи сорому, ніжно й лагідно торкнулася моїх пласких грудей своєю вільною рукою. Провела кінчиками своїх теплих пальців саме там, де росло моє темне, густе волосся. Рухалася легенько, невагомо, лоскочучи шкіру. Ніби вона зараз із великим, науковим інтересом вивчала абсолютно нову, невідому ділянку на якійсь дивній, щойно відкритій карті світу, вивчаючи рельєф материка.