Розділ 24 Загадка для Творця

Її білі, чисті стегна з внутрішньої сторони були густо й страшно вкриті багряними розводами. Темними, вологими смугами крові, що повільно й безперестанку стікали вниз по шкірі. Туди, де вона щойно спалахувала сном, залишаючи великий, чіткий і страшний слід прямо на сухому лісовому моху нашого спільного ліжка. Вона забруднила постіль, яку так старанно збирала.

— Що це таке?.. — ледь чутно, в повному заціпенінні пошепки промовила Роса, прикриваючи рот долонею.

Вона дивилась униз, на власне оголене тіло, з точно таким самим виразом, з яким колись давно зачудовано й наївно дивилась на свої перші прозорі сльози, що вперше впали їй на долоні від пташиної пісні. Тільки тепер у цьому її погляді вже не було взагалі нічого дивного, зворушливого чи романтичного. Там панував лише один суцільний, дикий і безпорадний людський страх перед смертю.

— Тебе прямо зараз хоч щось болить усередині, у животі? — запитав я, відчуваючи, як холодніє спина. І мій власний голос здався мені у цю хвилину чужим, надто тихим і глухим. Дивно тихим для того, як шалено й гучно, мов молот, калатало серце у моїх грудях, заважаючи думати.

— Ні, Творцю, зовсім ніде не болить, нічого не тягне.

— Я тебе зараз сам уважно огляну, не бійся. Будь ласка, лягай назад на ліжко, заспокойся.

Вона слухняно й безпорадно лягла на м'який мох, підібгавши коліна, і її тонкі руки вперше на моїх очах сильно й помітно тремтіли, виказуючи паніку. Вперше у житті я бачив її таку зломлену й налякану. Щоб вона тремтіла зовсім не від нічного лісового холоду, вітру чи від свого дзвінкого, радісного сміху на галявині, а від жаху перед власним організмом.

Я взяв новий, чистий і м'який мох із кошика. Почав обережно, ледь торкаючись, витирати ці червоні розводи на її стегнах, очищаючи шкіру. Рухався повільно, акуратно, затамувавши подих. Ніби кожен мій найменший, необережний доторк міг випадково завдати їй страшного, нищівного болю, якого вона сама поки що не відчувала всередині. Але під змитим шаром крові не було ніяких видимих порізів. Ні укусів комах чи змій. Ні дрібних подряпин від гілок лісу. Її шкіра під червоними смугами була цілою, гладкою, оксамитовою та абсолютно здоровою. Тонісінько такою ж цілою, як і на долонях хвилину тому. Кров ішла зсередини її тіла, пробиваючись назовні.

Я безпорадно й втомлено сидів на самому краю нашого ліжка, опустивши плечі. Тримав у руках брудний мох, просочений темно-червоною кров'ю, яка фізично не мала звідки взятися у цьому досконалому тілі за моїми розрахунками всесвіту. І я вперше в усьому своєму існуванні мовчав так довго, не знаючи, що сказати. Бо я не мав у своїй свідомості жодного підходящого закону фізики, жодної математичної формули чи стародавнього знання всесвіту. Яке я міг би зараз упевнено  застосувати, щоб урятувати її від цієї невидимої загрози. Моя магія мовчала.

— Я... я помираю, так? — несподівано дуже тихим, слабким і приреченим голосом запитала Роса, заглядаючи мені в обличчя.

Вона промовила це так тихо, майже пошепки, що я мало не пропустив ці страшні слова повз свій слух у тиші кімнати. І водночас вони прогриміли у моїй голові набагато гучніше, страшніше за будь-який найпотужніший космічний вибух чи зорепад, руйнуючи мою свідомість.

— Ні! — рішуче й голосно вигукнув я, міцно й палко стискаючи її плечі, наче намагався втримати її на цій землі своєю силою. — Я ні за що у світі не дозволю цьому статися, чуєш мене! Ні! Навіть не думай про таке, ти житимеш!

— Мені дуже страшно, Творцю, — прошепотіла вона, заплющуючи свої смарагдові очі, і сльоза скотилася по щоці.

— Мені також страшно, малий хитруне, я теж людина у цьому тілі. Але я обов'язково, за будь-яку ціну з'ясую, що саме тут відбувається з тобою.

Я обережно й безмежно ніжно взяв її бліде обличчя у свої великі долоні, зігріваючи його. Ті самі долоні, якими я колись лагідно торкався шорсткої кори дерева-велетня, зрощуючи з неї наш перший дім. Якими розтинав солоні хвилі фіолетового океану на спинах дельфінів. Якими у повному відчаї благав далекі нічні зорі про милосердя на порозі хатини. Тепер ці мої колись всесильні руки тремтіли тонісінько так само, як і її власне тіло, видаючи мою слабкість.

— Ти тільки послухай мене уважно й повір, — твердо й вагомо сказав я їй, змушуючи її розплющити очі й заглядаючи в них. — Я особисто створив кожен найменший атом у цьому величезному всесвіті, прописав рух кожної часточки. Я досконало знаю кожен закон, за яким живе ця планета від заснування. Знаю кожен крок кожної далекої зорі у небі. Я ніколи в житті не дам чомусь такому, чого я сам зараз не розумію, просто так взяти й забрати тебе в мене, залишивши мене в пустці. Я боротимуся за тебе.

— А що, як ти цього разу, зі всією своєю силою, не зможеш нічого вдіяти? — ледь чутно, одним подихом прошепотіла вона. І в її смарагдових очах, ще недавно повних панічного остраху й жаху перед смертю, тепер раптово зблиснуло щось неймовірно схоже на повну, беззастережну довіру. Крихку, тремтливу, але справжню людську довіру, яка не вимагала доказів. — Що, як цей новий, дивний закон тіла — зовсім не твій, а створений кимось іншим?

Я не мав відповіді на це складне питання, слова зникли. Уперше за все своє нескінченне існування я не мав жодної логічної відповіді чи формули. І це моє німе, безпорадне мовчання лякало мене зараз набагато більше, ніж будь-яка темно-червона кров на її білих стегнах. Воно свідчило про мою поразку як Бога.

Я міцно, до болю притиснув до себе мою Росу, обіймаючи її за плечі й намагаючись сховати від усього світу, почав лагідно й довго гладити її довге вогняне волосся, що пахло медом.

— Я обов'язково в усьому розберусь, кохана моя, знайду вихід. Ти головне вір мені, не здавайся. Я все виправлю, поверну назад. Обов'язково знайду цю приховану причину в організмі й виправлю її, чого б це мені не коштувало. Не бійся нічого, я поруч, тримаю тебе. І завжди буду поруч із тобою, захищатиму від усього. Ти не помреш, чуєш? Ніколи у світі. Я тобі це твердо обіцяю. Не відпущу тебе від себе в ніяке небуття. Я — Творець, і якщо буде потрібно для твого порятунку, я перепишу абсолютно всі закони всесвіту заради тебе, зламаю систему.