Розділ 23. Закон циклу

Крик Роси я виразно почув ще здалеку, коли перебував біля струмка. У тихій, свіжій вранішній лісовій тиші він пролунав занадто голосно, різко, розриваючи простір навпіл. Вона сильно, до нестями боялася чогось невідомого.

І я відразу ж, підкоряючись панічному імпульсу, кинув збирати стиглі плоди біля нашого фруктового дерева й на шаленій швидкості, не розбираючи дороги, побіг до хати. Серце вистрибувало з грудей від страшного передчуття.

— Що сталося?! — прямо з порогу, важко дихаючи й задихаючись від бігу, в паніці запитав я, оглядаючи кімнату.

Вона нерухомо й блідо сиділа на нашому ліжку з моху, а її тонкі пальці обох рук були густо вкриті темно-червоною, свіжою кров'ю. Вона розгублено, з жахом дивилась на свої власні долоні, заціпенівши на місці. Вона зовсім не розуміла, що саме зараз бачить перед собою і яка невидима рана випускає з неї життя.

— Що з тобою відбулося, Росо? Ти десь сильно поранена, поки я ходив лісом?

— Я... я сама не знаю, — ледь чутно, майже беззвучно відповіла вона, піднімаючи на мене повні переляку очі.

Я швидко, долаючи відстань в один крок, підійшов ближче до ліжка й опустився перед нею на коліна.

— Де саме тобі зараз болить, скажи мені? Де джерело цього болю?

— Ніде не болить, у тому й дивина, — прошепотіла вона, тремтячи.

— А звідки ж тоді взялася ця кров у такій кількості?

Я легенько й дуже ніжно взяв її за тремтячі руки, намагаючись заспокоїти. Почав пильно, міліметр за міліметром оглядати ніжну шкіру її долонь. Гарячково шукав якийсь глибокий поріз від гострої палиці чи випадковий укус нашого пухнастого звірятка під час гри. Але малюк сам у цей час злякано й тихо дивився на мене з найтемнішого кутка з-під ліжка, підібгавши всі свої шість лапок. Його великі очі-перлинки промовисто говорили мені у напівтемряві кімнати: я тут ні до чого, я сам сильно злякався її раптового крику й ніколи б не посмів скривдити її.

Я обережно взяв жменю сухого, чистого моху з полиці. Почав акуратно й дбайливо витирати кінчики пальців Роси, змиваючи багряні сліди. Жодних подряпин, саден чи глибоких порізів на шкірі пальців не було.

— Тобі справді ніде зовсім не боляче, ти не обманюєш мене?

— Ні, Творцю, зовсім не боляче. Мені просто страшно від цього видовища.

Я акуратно перевернув її долоні догори, розглядаючи лінії. Ретельно оглянув їх з усіх можливих боків під світлом вікна. Подивився під нігтями, де застрягла земля від учорашньої праці, між тонкими пальцями, на витончених зап'ястях, де так швидко й уривчасто, мов налякана пташка, билася жива жилка її пульсу. І я з подивом не знайшов на її шкірі абсолютно нічого, що могло б пролити світло на загадку. Ні маленької подряпини. Ні найменшого логічного, раціонального сліду того, звідки взагалі могла взятися ця кров. Вона була темно-червоною, густою і вже трохи підсихала на її чистій шкірі, стягуючи її.

— Може, ти випадково чогось гострого торкнулась уві сні, повертаючись з боку на бік? Якийсь гострий камінь затесався під подушкою з листя? Чи скалку від сухого дерева занесла під шкіру, коли плела одяг?

Роса лише мовчки й повільно похитала своєю головою, розсипаючи вогняне волосся по плечах. Вона все ще заворожено й відчужено дивилась на свої червоні долоні так, ніби вони прямо зараз належали зовсім не їй, а якійсь іншій, невідомій істоті, яку вона не знала.

— Я просто прокинулась від сну, коли місяці сідали, — сказала вона дуже тихо, дивлячись повз мене. — І мої руки вже відразу були такими, у крові.

Я взяв ще одну велику жменю сухого моху. Витер її долоні вдруге, набагато ретельніше, майже здираючи залишки вологи. Я в глибині душі, як аналітик, майже сподівався на одну просту річ. Що під першим червоним шаром крові зараз неминуче знайдеться справжня, видима причина цього явища. Якась рана чи садна, що відразу зробить усе це зрозумілим, логічним і безпечним для нас обох. Але ніжна шкіра під кров'ю була чистою, білою, недоторканою. Цілою. Живою.

— Можливо, це насправді нічого страшного, не хвилюйся, — сказав я їй вголос, намагаючись надати голосу впевненості. Хоча сам у цю секунду не вірив у власні заспокійливі слова так сильно, як мені б того хотілося, відчуваючи внутрішній трем. — Можливо, це просто... ще одне з тих нових людських відчуттів чи проявів, яких ми з тобою ще зовсім не знаємо у цьому тілі. Як наші перші гарячі сльози біля каміна під пісню птахів. Як безпричинна, шалена радість уранці на галявині, коли ти сміялася. Може, і у людського тіла є такі особливі, таємничі речі, для яких взагалі немає ніякої видимої, логічної причини чи зовнішнього порізу.

Роса повільно підняла на мене свої великі смарагдові очі. І в їхній глибині я зараз побачив зовсім не колишній сум чи тривогу. Не нічну тугу і не світанкову радість. Там спалахнуло щось нове, незвідане. Щось таке складне, глибоке й тривожне, для чого в моєму розумі Творця поки що не було жодного підходящого слова чи визначення у всесвіті.

— А що, як ця важлива причина все ж таки є, вона існує, — сказала вона повільно й тихо, ловлячи мій погляд. — Просто ми з тобою, зі всією твоєю величчю, її ще до кінця не знаємо і не можемо прорахувати?

Я нічого не відповів їй на це зауваження, опустивши очі. Бо десь глибоко в моїх грудях, саме там, де колись так затишно й тужливо оселилась перша вселенська туга перед її появою, зараз раптово ворухнулось дещо набагато важче. Страшне, паралізуюче передчуття біди, що сковувало м'язи. Яке я, творець усього цього великого сущого світу з галактиками, не міг прямо зараз ні логічно пояснити собі за законами фізики, ні відвернути своєю божественною силою. Я був безсилий перед її тілом.

— Давай ти спробуєш обережно підвестись із ліжка, — сказав я їй, беручи себе в руки. Намагався говорити вже майже спокійним, рівним і впевненим голосом. Хоча весь цей мій спокій був суто удаваним, фальшивим. Витканим наспіх із останніх сил моєї волі, щоб тільки ні в якому разі не злякати її ще дужче моєю власною панікою.