Розділ 20 Пухнастий улюбленець

Я швидко, хвилюючись, розвернувся до своєї жінки. Хотів особисто пересвідчитись, чи все у неї гаразд, чи не зачепив її гострим кігтем хижак. Але побачив перед собою геть іншу, дивовижну й теплу картину, що змусила мене замовкнути.

Вона вже спокійно, забувши про небезпеку, сиділа навпочіпки прямо в фіолетовій траві. Лагідно й бережно тримала це маленьке, злякане звірятко у своїх руках. Роса ніжно, з материнською турботою притискала його до своїх теплих грудей, дбайливо погладжуючи його довгі, пухнасті вуха. Вони тепер тремтіли ще дужче, ніж тремтіли тоді, коли малюк кулею зникав у норі під корінням дерева, рятуючись від погоні.

— Не бійся нічого, маленький хитруне, все минулося, — лагідно й тихо, мов шелест лісу, шепотіла вона тваринці, заколисуючи її. — Я тепер завжди, кожної хвилини буду поруч із тобою, захищатиму. Страшний фіолетовий барс нас обох сильно злякався і втік назад у свій ліс. Я тебе більше нікому в житті не віддам, ти наш.

Вона повільно, з надією підняла на мене свої великі очі. Вони світилися дивним, незламним і рішучим блиском. І в них уже не було взагалі жодного сліду від того колишнього панічного страху чи розгубленості, який я щойно бачив під час її протистояння з грізним хижаком.

— Давай залишимо це пухнасте звірятко жити у нас вдома, у нашій оселі, — з благанням у голосі запропонувала вона.

— Його законне місце — в дикому лісі, серед дерев, нір і собі подібних істот, — упевнено й жорстко відповів я їй, намагаючись повернути логіку. Я ще навіть не встиг нормально, глибоко віддихатись після швидкого бігу через кущі. І те саме барсівське грізне гарчання все ще ніяк не могло вщухнути в моїх грудях, відгукуючись ехом.

Але Роса після моїх твердих слів навіть не поглянула у мій бік, демонструючи характер. Вона повністю проігнорувала мою божественну думку й авторитет.

— Ти краще взагалі не слухай його, маленький, не бійся, — лагідно й утішно сказала вона пухнастому звірятку, гладячи його носик. Ніжно притулилася своєю блідою щокою до його м'якого, теплого хутра. — Наш Творець просто сьогодні чомусь дуже сердитий і недобрий до нас. Мабуть, йому сьогодні на сніданок випадково попався надто кислий, невдалий лісовий фрукт на гілці. Ось він і ходить такий кислий весь цей день, бурчить. Не бійся, тепер я сама буду про тебе піклуватися кожного дня, годуватиму.

Я так і застиг на місці, безпорадно й безглуздо розкинувши руки в боки. Ті самі руки, якими я щойно затуляв її від розлюченого хижака, ризикуючи тілом. І я не знав, куди мені їх тепер подіти від сорому та ніяковості. Я, великий Творець усього живого на цій квітучій планеті. Автор того самого священного закону балансу, за яким хтось один завжди наздоганяє, а хтось інший — щосили тікає вперед, щойно був названий «кислим» перед лісовим пухнастиком. І Роса говорила це, розмовляючи з твариною, яку я колись створив саме для того, щоб її наздоганяли й без жалю їли в лісі для підтримки екосистеми. Моя архітектура світу руйнувалася під її лагідним поглядом.

Я розгублено відкрив рот, намагаючись знайти аргументи. Хотів було серйозно й поважно сказати їй щось важливе про ідеальний баланс лісу, про ланцюжки живлення. Про глибокі закони фізики й природи, які надійно тримають увесь цей створений світ від руйнації та хаосу. Про те, що людині категорично не варто втручатися в заведений порядок, встановлений мною з такою великою турботою.

— Хай воно сьогодні спить разом із нами, в теплі, — раптом упевнено сказала Роса, перебиваючи мої думки. Обережно й дбайливо вкладала малюка на самий край нашого великого ложа з моху з таким виглядом, ніби це складне питання вже давно й остаточно вирішене без моєї згоди.

— Ні, — твердо й голосно сказав я, роблячи крок до ліжка. — Тільки не в нашому спільному ліжку.

— Він ще занадто маленький і сильно наляканий нічним жахом, — лагідно, але наполегливо заперечила вона, не зважаючи на мій тон. — Я просто зобов'язана бути біля нього поруч і захищати його весь час, поки він не заспокоїться.

— Захищай його скільки завгодно довгими днями, я не проти, — сказав я набагато голосніше, намагаючись повернути лідерство. — А от уночі захищати його тут точно нема від кого, ми в безпеці. Я вже прогнав фіолетового барса дуже далеко, в інші хащі.

— А що, як він знову таємно й підступно повернеться сюди, коли ти солодко заснеш? — примружилась вона.

— Не повернеться, я досконало знаю його природу й психологію хижака.

— А раптом якийсь інший, зовсім чужий барс прийде до нашого порогу? Прийде звідкись здалека, з іншого кінця материка? Ти ж сам мені нещодавно виразно сказав, що в цьому лісі існує залізна закон: хтось завжди наздоганяє, а хтось тікає. А раптом з нічної темряви прийде якийсь незнайомий барс? Який ще зовсім не знає про те, що це пухнасте звірятко тепер моє і чіпати його не можна?

Я лише важко, безсило зітхнув і розгублено потер пальцями свою перенісся, здаючи позиції. Мої логічні доводи й формули закінчувалися перед її жіночою впертістю.

— Ну тоді я буду спати на підлозі, на землі, — раптово оголосила вона свій новий вирок, ламаючи мій затишок. Уже дбайливо й м'яко підкладала під звірятко той самий м'який лісовий мох. Яким вона сама ж так старанно й довго вистеляла наше ліжко кілька днів тому для нашого затишку. — Буду спати поруч із ним на землі. Щоб малюкові вночі було зовсім не страшно у чужому, новому домі.

— Ти не будеш спати на підлозі, це виключено, — сказав я вже набагато твердіше, додаючи своєму голосу сили й величі Творця. — Твоє законне, єдине місце — виключно біля мене, на нашому м'якому ліжку.

— А хто тоді буде надійно й вірно захищати його вночі від небезпеки, поки ми спокійно спимо? — запитала вона, дивлячись знизу вгору.

— Я особисто буду його захищати, якщо ти так просиш, — здався я нарешті під її емоційним тиском. — Я ж сам створив увесь цей ліс, кожну гілку. Мене тут навіть найлютіший, голодний барс слухається з першого слова й погляду.