Розділ 19. Закон серця

Я повільно повертався з берега безмежного, оксамитового океану, підставляючи обличчя свіжому вітру. Роса нещодавно лагідно попросила мене назбирати для нашого оновленого дому свіжих, молодих водоростей. Тих самих, що красиво й плавно колихались підводною течією, наче довге шовкове волосся сплячого моря, яке бачить сни про сушу. Тільки тепер, під впливом магії цієї планети, вони стали насичено фіолетовими, виблискуючи під сонцем. Тонісінько як і все інше, до чого я хоч раз у житті торкався своєю творчою думкою на цій благодатній землі. Я ніс їй цілу велику, об’ємну в'язанку. Вона була важкою, вологою і дуже приємно, густо пахла морською сіллю, йодом та глибокою океанською прохолодою.

Ще тільки на самому підході до нашої галявини, здалеку, я раптово почув гучне, грізне й неприродне гарчання барса.

Це було зовсім не те лагідне, грайливе й азартне гарчання, з яким цей граційний хижак колись весело переслідував свою здобич у високій траві просто заради спортивного інтересу та лісової гри. Це було зовсім інше — низьке, страшне, люте й хрипке гарчання, народжене з дикого, неконтрольованого голоду. Який мій колишній улюблений хижак, здається, вперше у своєму віковому існуванні відчув по-справжньому, до самих кісток. Його інстинкти загострилися до межі.

Я миттєво, не роздумуючи ні секунди, кинув важку в'язанку водоростей просто на землю, в бруд, і розпачливо побіг вперед через тернисті кущі, продираючись на галявину. Серце знову панічно стислося від знайомого страху втрати.

Роса нерухомо й рішуче стояла прямо посеред нашого двору, міцно стиснувши в руках суху дерев'яну палицю, наче справжню зброю. А прямо перед нею, за кілька кроків, з диким, кривавим оскалом і випущеними кігтями стояв фіолетовий барс. Його густе фіолетове хутро було сильно наїжачене від гніву й роздратування. Пухнасті потужні крила були небезпечно й широко розправлені в боки, готові підкинути тіло вперед. А вуха щільно притиснуті до голови тонісінько так само, як вони притискались тоді, коли він готувався до свого найпершого невдалого стрибка на моїх очись. Тільки тепер у цій напруженій нічній сцені вже не було взагалі нічого кумедного чи веселого. Смертельна небезпека була надто близькою, вона буквально висіла в повітрі.

— Не підходь до мене ні на один єдиний крок! — голосно, зриваючись, крикнула вона в морду звірові.

Її тонкий, дівочий голос помітно й дрібно тремтів від панічного страху, що сковував груди, але вона твердо, мов укопана, стояла на місці й не відступала назад ні на один маленький сантиметр, виявляючи дивну мужність.

— Я тебе зараз сильно, з усього маху вдарю цією палицею, чуєш мене? — закричала вона, замахуючись. — Я ні за що у світі не віддам тобі його! Він ще занадто маленький, крихкий. Ти ним усе одно не наїсишся як слід, він не вгамує твій голод. Він тепер мій, під моїм захистом! Йди собі швидше звідси геть, повертайся в гущавину! Шукай собі іншу здобич далі в лісі!

І саме в ту саму мить, міняючи ракурс, я нарешті побачив за її спиною те саме маленьке, пухнасте й до смерті перелякане звірятко з довгими чуйними вухами й шістьма лапками. Воно розпачливо й благально тулилося до її ніг, буквально ховалося за самими її тонкими литками, шукаючи порятунку. Тваринка дрібно, судомно тремтіла всім своїм крихітним, м'яким тільцем, підібгавши лапки. Вона шукала надійного захисту в тій дивній істоті, яку бачила вперше у своєму житті. І якій, як не дивно, зараз на підсвідомому рівні довіряла набагато більше, ніж своїм власним вродженим, віковим інстинктам утечі чи страху.

Граційний барс повільно, важко перевів свій жовтий, хижий погляд із Роси на мене, відчувши мою присутність. Потім знову пильно й незадоволено подивився на неї. І в цьому його звірячому, дикому погляді раптом з'явилося щось таке, чого я в ньому не бачив ще ніколи раніше за всі епохи. Це була зовсім не колишня, дитяча образа, як тоді, коли його швидка здобич хитро й спритно втекла в глибоку нору під корінням старого дерева. Це була справжня, глибока ментальна розгубленість, крах його всесвіту. Наче дикий, первісний хижак теж щиро не міг збагнути своїм розумом, чому те створіння, яке завжди за непорушним законом лісу належало йому як їжа, — раптом так затято, не шкодуючи життя, захищає хтось інший. Захищає істота, яку я особисто, за своїм образом, залишив на цій планеті замість себе.

Я нерухомо стояв на самому краю галявини, затамувавши подих. Боявся зробити бодай один різкий, необережний рух на місці, щоб не спровокувати напад. Швидке, шалене биття мого власного серця у грудях зараз лунало так голосно й чітко, що майже повністю й глухо заглушало навіть грізне, низьке гарчання хижака. І я вперше у своєму нескінченному існуванні не знав, розгубившись, чи маю я зараз хоч якесь моральне, законне право грубо й силою втручатися в той непохитний закон природи, який сам колись із такою гордістю встановив у цьому фіолетовому лісі. Адже барс мав рацію за моєю ж програмою.

Але закон законом, формули формулами, а смертельна, жахлива небезпека для моєї Роси прямо зараз була реальною, вона загрожувала її волоссю й шкірі. Я більше не роздумував ні однієї миті, відкинувши всі філософські сумніви. Зірвався з місця, блискавично, руйнуючи простір, кинувся напереріз барсу й надійно, міцно затулив їх обох своїм широким тілом, приймаючи удар на себе. Я широко розкинув руки в боки, виростаючи перед хижаком, і сам грізно, щосили, на повні груди заричав у відповідь, демонструючи силу Творця. Могутньому, але слухняному барсу після такого мого кроку нічого більше не залишалося, як скоритися й відступити перед волею свого засновника. Його хвіст опустився.

I я мовчки, важко дихаючи, дивився, як фіолетовий хижак повільно й неохоче зникає в глибокій, нічній лісовій хащі. Він ішов повільно, не поспішаючи, з величезною природною гідністю й гордістю, яку з останніх сил намагався зберегти навіть під час свого вимушеного, ганебного відступу. І я вперше за все своє нескінченне буття виразно відчув усередині себе страшну, але таку солодку річ. Я був готовий піти проти свого власного, ідеального й прорахованого закону всесвіту. Готовий розбити його на дрібні шматки, стерти формули, якби це знадобилося зробити ще раз заради її безпеки й одного погляду смарагдових очей. Людське почуття виявилося сильнішим за божественний порядок.