Розділ 18 Зміни

Наше щоденне життя у фіолетовому лісі від того вечора почало стрімко й безповоротно змінюватися на краще, обростаючи новими рисами. Роса майже кожного нового дня привносила в наш скромний побут щось зовсім нове, дивовижне й практичне, роблячи нас ближчими.

На дерев'яному підвіконні нашої кімнати незабаром розпустилася зовсім нова, незнайома мені квітка. Не та красива й пишна квітка, яку я колись сам виростив на галявині біля струмка. А якась інша, набагато менша за розміром, тендітна. З ніжними пелюстками кольору ранкового весняного світанку, що дарувала тонкий аромат. Вона її десь таємно знайшла у густих лісових хащах під час своїх ранкових прогулянок і дбайливо, разом із ґрунтом пересадила в невелику глиняну миску. Цю миску Роса сама, з великим затятом зліпила власними руками зі звичайного річкового мулу, висушивши на сонці.

Зі стелі нашого дому тепер красиво й пишно звисали довгі, гнучкі ліани з яскравим фіолетовим листям, прикрашаючи простір. Вони були вплетені між живих гілок даху так вправно, гармонійно й акуратно, що мені іноді здавалося, ніби вони самі виросли саме так від природи за первісним задумом. А не були принесені з дикого лісу й міцно закріплені її терплячими тонкими пальцями під стелею. Пальцями, що навчилися в'язати міцні, надійні вузли виключно методом тривалих спроб і стількох же прикрих помилок, не відступаючи перед труднощами.

У самому кутку нашої кімнати тепер гордо й масивно стояв величезний сірий валун із пласкою, ідеально гладкою поверхнею, що служив нам столом. А поряд із ним на підлозі лежали два менші камені круглого розміру, вкриті мохом, на яких ми тепер так затишно й близько сиділи разом довгими вечорами біля каміна, ділячись думками. Я досі не знав і не міг збагнути своїм розумом, як саме вона змогла самостійно перекотити цей важкий, масивний валун до нашої хати з лісу. Зробила це вдень, таємно, поки я був на іншому кінці лісу. А коли я з подивом і острахом запитав її про це увечері, вона тільки хитро й дуже ніжно усміхнулась мені у відповідь, мружачи очі. Сказала, що деякі таємниці людського творення та сили кохання великий Творець всесвіту мусить завжди дізнаватись сам, на власному досвіді, без підказок.

Прямо біля нашого вогнища з'явилася велика кам'яна ступа з чистою гірською водою. І ця вода всередині чомусь завжди, навіть глибокої й прохолодної нічної доби, залишалась приємно теплою, майже гарячою. Виявилось, Роса дуже хитро й мудро вимостила все її дно дрібним чорним камінням, яке вона довго й прискіпливо збирала на березі швидкої річки. Це каміння за своєю природою чудово й швидко вбирало в себе гаряче тепло від вогню каміна, що горів поруч. І потім дуже довго, годинами й повільно віддавало це накопичене тепло воді ще тривалий час після того, як саме полум'я повністю згасало і кімната поринала в сон. На поверхні цієї ступи завжди красиво й ароматно плавали ніжні пелюстки різних лісових квітів, що мінялися щодня. І такою ароматною, теплою водою вмиватися вранці було набагато приємніше й лагідніше для шкіри, ніж будь-якою іншою водою у світі. Вона дивовижно й свіжо пахнула ранком навіть серед суцільної нічної темряви, даруючи бадьорість.

А наше велике ліжко із сухого моху, де ми щоночі спали разом, тримаючись за руки, Роса тепер  дбайливо вкрила м'яким лісовим мохом і сухою, запашною лісовою травою. Вона збирала й висушувала її на гарячому сонці дбайливо та акуратно, перебираючи кожну стеблинку. Наше ложе стало набагато теплішим, затишнішим і приємнішим за будь-яке найдорожче хутро диких звірів, що могло бути у світі. Під наші голови вона власноруч, з великим старанням скрутила кілька великих, щільних листків від величних дерев-велетнів. Вони були приємно прохолодними з зовнішнього боку, освіжаючи шкіру, й оксамитово-теплими зсередини, підлаштовуючись під контури тіла. Так що засинати на них вечорами під пташиний співи було для нас усе одно, що засинати на ніжному, заколисуючому подиху самого фіолетового лісу, що обіймав нас.

Я щодня дивився на весь цей новий, народжений її працею затишок і  розумів одну просту, але таку глибоку людську річ, яка перевертала моє світосприйняття. Я колись створив цей великий світ абсолютно довершеним, статичним і нерухомим із самого початку, зафіксувавши його в ідеалі. А вона зараз упевнено, без зайвих повчань вчила мене тому, що справжній людський дім зовсім не мусить бути ідеальним і завершеним відразу, за помахом руки. Він мусить жити, дихати й рости разом із тобою, підлаштовуючись під серцебиття. Повільно й природно змінюватися з кожним новим днем, кожною прожитою разом хвилиною. Поступово обростати тими маленькими, на позір непомітними побутовими дрібницями й деталями. Кожна з яких назавжди, міцно пам'ятає чиюсь щоденну щиру турботу, натруджені пальці й безмежну, чисту любов.

Іноді я повертався ввечері з глибини лісу до хати й відразу, з порогу помічав якусь нову, крихітну деталь, що міняла простір. Якийсь красивий, невеликий кольоровий камінець, обережно й продумано покладений на підвіконня саме так, щоб ідеально ловити самий останній, червоний промінь вечірнього сонця, що згасало. Чи новий міцний вузол на фіолетовій ліані під стелею, що тримав нове листя. Або трохи інакше, красивіше й симетричніше розкладені морські мушлі на нашій камінній стежці перед самим порогом хатини. І щоразу, коли я бачив усе це, я відчував у своїх грудях той самий тихий, дивовижний і світлий подих подиву. З яким колись у первісній порожнечі космосу дивився на власне велике творіння галактик, що почало жити своїм вільним, незалежним від мене життям.

Тільки тепер це моє найулюбленіше й найдорожче у Всесвіті творіння вже мало своє власне, людське й горде ім'я — Роса. І вона щоранку щасливо й довірливо прокидалася поруч зі мною у нашому м'якому ліжку. Прокидалася з лісовою землею під нігтями від учорашньої праці й солодким, сонним смарагдовим поглядом, що дарував мені новий день.