Розділ 17 Азарт

Я зачаровано спостерігав, як Роса творила своє перше людське творіння, навчаючись у природи. Вона робила це абсолютно без будь-якого попереднього, жорсткого плану, креслень чи формул. Без підготовки чи довгих нудних роздумів біля каміна. Робила це саме так, як я сам ніколи у своєму бутті не творив. Кожен мій вселенський закон, кожна нова галактика чи планетна система завжди народжувались із моєї думки. Думки, яка була повністю завершеною, прорахованою до самого кінця ще перш ніж я її втілив у просторі. У Роси ж усе відбувалося навпаки, ламаючи канони. Спершу впевнено й інтуїтивно працювала її рука, підкоряючись імпульсу, а вже потім логічна думка наздоганяла цю руку з помітним запізненням, оформлюючи результат.

Вона могла цілий день ретельно й виснажливо викладати маленькі морські мушлі в якийсь складний, химерний візерунок. Сиділа повністю зосереджена на траві, з язиком, кумедно прикушеним від сильної напруги та старанності. А потім наступні два дні вона могла цей самий візерунок завзято й безжально переробляти, шукаючи гармонію. Пересувала кожну мушлю всього лише на один палець убік, вивільняючи простір. Пильно вдивлялась у результат, невдоволено супилась, зітхала і знову пересувала все назад, повертаючи початковий стан. Під кінець третього дня вона могла раптом одним легким рухом долоні безтурботно й байдуже знищити всю свою багатогодинну роботу, змішуючи каміння з брудом. Робила це легко, наче ті два дні важкої праці важили для неї набагато менше за один легкий, правильний порух її руки, що шукав ідеал. І спокійно, з посмішкою починала все спочатку.

Я одного разу просто не втримався від щирого подиву, зупиняючи її руку:

— Росо, це ж було напрочуд гарно й гармонійно. Те, що ти так старанно й довго робила вчора до пізньої ночі. Навіщо ти руйнуєш це власноруч, витрачаючи сили?

Вона тільки легко й безтурботно знизала своїми плечима, навіть не відриваючись від створення нового візерунка, який уже вимальовувався в її голові.

— Тому що я прямо зараз побачила, як у цьому місці може бути набагато краще, живіше, — сказала вона дуже просто, не підводячи очей. — А те вчорашнє, невдале, уже повністю зробило свою важливу справу для мене. Воно просто наочно й практично показало мені те, чого я насправді категорично не хочу бачити перед своїм домом. Це був лише ступінь.

Роса взагалі ні разу не боялась виправляти помилки у своєму творінні, вона не знала страху невдачі. Не боялася переробляти його, сміливо й радикально змінювати знову й знову, доки серце не заспокоїться. Там, де я колись у космосі панічно боявся навіть просто торкнутися того, що вже один раз створив довершеним і законним, щоб не зруйнувати крихкий баланс сил. Вона спокійно руйнувала власними руками те, над чим щойно тремтіла від задоволення. І робила вона це без жодного жалю, гіркоти чи вагання. З точно таким самим творчим азартом, з яким починала першого дня на цій галявині.

Я дивився на неї у ці хвилини й виразно думав про одну важливу річ. Я колись створював цілі світи й системи, які одразу ставали повністю довершеними, бездоганними й незмінними у своїх законах. А вона зараз створювала щось таке, що мало повне, священне право бути недосконалим, кустарним. Мало право помилятися у процесі росту. Мало право не подобатись навіть самій собі — і від цього воно все одно не переставало бути її рідним, вистражданим і коханим творінням, яке вона плекала.

Можливо, саме в цьому й полягала найбільша, кардинальна різниця між Творцем і звичайною людиною. Я завжди боявся зіпсувати свій ідеальний, крихкий баланс сил усесвіту. А вона зовсім не боялася просто взяти й почати все заново, з чистого аркуша.

Проходили дні, наповнені працею. Роса працювала з величезним завзяттям, не зупиняючись ні на мить навіть під час денної спеки. І ось одного тихого, теплого вечора, коли місяці тільки з'являлися, вона повільно підійшла до мене зі спини.

— Заплющ, будь ласка, свої очі, — прошепотіла вона, торкаючись моїх плечей.

— Навіщо це потрібно, Росо?

— Так треба для магії. Будь ласка, я дуже прошу тебе, довірся мені. Це мій перший справжній, великий сюрприз для тебе, який я готувала.

Як я міг відмовити їй у цьому проханні, відчуваючи її дихання? Коли моя Роса дивиться на мене своїми великими, блискучими смарагдовими очима. Дивиться точно так само, як вона дивилась у самий перший день нашого знайомства там, на далекій галявині чужого континенту, серед згасаючого рожевого світла зірки.

— Гаразд. Заплющив.

— І ні в якому разі не підглядай, обіцяєш?

— Обіцяю, не буду, — усміхнувся я, занурюючись у темряву.

Вона ніжно й міцно взяла мене за руку своєю маленькою долонею й повільно повела вперед за собою по траві. Я йшов абсолютно наосліп, крок за кроком, повністю довіряючись її маленькій теплій долоні й слухаючи її кроки. Точно так само, як колись у фіолетову ніч без вагань довірився швидким дельфінам крізь темряву ревучого океану. Відчував своїми босими ногами то м'яку, вогку лісову траву, то гладенькі, прохолодні камінці, то знову стеблинки.

— Усе, ми прийшли, зупинись. Тепер ти можеш подивитися, відкривай.

Я повільно, тамуючи подих, розплющив свої очі.

Я стояв прямо перед нашим будинком. Нашим — і водночас уже зовсім не таким, як раніше. Ще сьогодні вранці він був точнісінько таким, яким я його колись створив у пориві думки, точніше виростив із насіння велетня. Це було просте, мовчазне й пусте живе дерево. Стіни й дах, народжені одним моїм швидким, егоїстичним бажанням притулку. А зараз це був уже не просто абстрактний, геометричний будинок у лісі, що захищав від дощу. Це був справжній, затишний людський дім, що мав душу.

Прямо до нашого дерев'яного порогу тепер вела охайна, рівна стежка, викладена гладенькими річковими камінцями. Кожен із них був вибраний нею не просто за своєю формою чи кольором, а за тим, як приємно й м'яко він лягав у долоню, віддаючи тепло. По обидва боки цієї камінної стежки кольоровими морськими мушлями були викладені химерні, красиві візерунки. Вони красиво й плавно звивалися по землі, наче живі змії. Наче хтось невідомий намалював на траві власну, таємну мову любові, якою розмовляла тільки вона одна у цілому світі. Ще далі, прикрашаючи простір, росли красиві лісові квіти різного забарвлення. Вони росли прямо всередині тієї самої старої, трухлявої колоди, яку я бачив ще безформною, брудною купою лісового непотребу кілька днів тому. А тепер вона надійно й гордо тримала в собі землю й коріння рослин, наче завжди, від самого заснування світу саме для цього благородного діла й існувала у цьому лісі, чекаючи на її руки.