Розділ 16. Людське творіння

— Я ж завжди тут, поруч із тобою, — лагідно прошепотіла вона, заглядаючи мені в обличчя. — Куди саме я можу від тебе подітися у цьому безкрайньому лісі, де кожна стежка веде до нашого ганку?

— Я не знаю, — чесно зізнався я, намагаючись вгамувати внутрішнє тремтіння. — Але я все одно дуже сильно злякався, вперше відчувши пустку в ліжку. Ходімо вже краще назад, до затишку нашого дому.

Вона лише слухняно схилила свою голову набік, і вогняні пасма ковзнули по її плечу. Вона довго й зачудовано роздивлялась мене, ловлячи кожен мій подих. Наче я зараз був для неї якимось зовсім новим, невідомим видом істоти, якого вона ще ні разу не зустрічала у холодному космосі й тепер намагалася розгадати.

— Ти дуже чудни́й, — тихо сказала вона нарешті, і в її голосі бриніла ніжна зацікавленість. — Ти ж сам є Творцем усього цього видимого, живого світу, прорахував кожен атом. І раптом ти так просто й панічно злякався наодинці на цій галявині. Це для мене надзвичайно дивно.

— Так, злякався, — відповів я, бережно беручи її за плечі. — І нічого дивного чи ганебного тут немає. Мені у цьому новому, смертному тілі також може бути по-людськи страшно. Фізичне серце має свої слабкості.

Вона мовчала якусь коротку мить, обмірковуючи мої слова. Вона лише міцно й довірливо тримала мою велику руку у своїй маленькій долоні, ділячись теплом. А тоді її глибокі смарагдові очі раптом яскраво й весело заблищали під першими променями сонця. Цього разу в їхній глибині зовсім не було колишніх сліз сумніву чи нічної туги. Там спалахнуло дещо набагато гостріше, живіше й непередбачуваніше — справжній, нестримний азарт гри.

— А що, як я теж щиро хочу спробувати боятися? — раптово запитала вона, закидаючи голову. — Тільки не так панічно й розпачливо, як ти щойно біг цим лісом, гукаючи мене. А зовсім по-іншому. Я хочу спробувати зробити щось таке, чого сама ще до кінця не знаю, чи вийде у мене в результаті.

— Про що саме ти зараз говориш, Росо? — здивувався я, не встигаючи за її думками.

Вона м'яко й рішуче випустила мою руку зі своєї долоні й швидко побігла вперед, ламаючи траву. Рушила не до нашого дому, а до самого узлісся, де дерева стояли рідше. Туди, де земля була надзвичайно м'якою, вологою і ще зовсім темною від нещодавнього нічного дощу. Вона акуратно присіла навпочіпки прямо в густу траву, не боячись забруднитися. Сміливо й глибоко занурила свої тонкі пальці в пухку лісову землю, стискаючи її в кулаках. І я краєм ока виразно побачив, як щось дивовижне всередині неї в одну мить яскраво й гаряче засвітилось, відбиваючись у погляді. Це було те саме містичне передчуття творення. Те саме хвилююче відчуття, яке я сам колись переживав, коли вперше поклав свою долоню на кору дерева-велетня перед тим, як виросте з неї мій найперший притулок.

— Навчи мене цьому, Творцю, — сказала вона тихо, і в її голосі бриніло затяте благання. Вона уперто не піднімала своїх смарагдових очей від землі, зосереджуючись. — Я хочу спробувати зробити щось повністю сама, без твоїх законів. Власними руками. Не хочу більше просто сидіти й чекати, поки з мого випадкового бажання саме виросте нове дерево чи вранці розкриється бутон квітки з хлібом. Я хочу створити це сама, своєю працею.

Я повільно підійшов ближче, підкоряючись її запалу, і спокійно опустився на коліна поруч із нею прямо в мох.

— Що саме ти прагнеш зробити, люба?

— Я ще зовсім не знаю! — вона дзвінко й чисто засміялась, закидаючи голову. Весело витерла брудну землю зі своїх долонь прямо об свої бліді коліна, залишаючи темні смуги. — Але ж саме в цьому чудовому невідомому і ховається вся наша найбільша радість буття, хіба ні? Тобі зовсім не обов’язково знати заздалегідь, що саме у тебе вийде в кінцевому результаті. І все одно сміливо почати цю захопливу гру з німою матерією, підкоряючи її собі.

Моє серце у грудях закалатало знову, відгукуючись на її слова. Але тепер це було почуття зовсім не від колишнього, липкого страху самотності. А від чогось цілковито протилежного. Не від боязні втратити кохану істоту, а винятково від нетерплячого, неймовірно солодкого людського очікування дару. Мені до нестями кортіло побачити, що ж саме вона зможе самостійно, без божественних формул створити у цьому лісі.

Очі Роси в цю хвилину загорілися справжнім, незгасимим творчим вогнем. Вона почала старанно й вибірково збирати по всій галявині сухі гілочки, м'який мох, опале фіолетове листя химерної форми, дрібні річкові камінці й красиві морські мушлі, що виблискували на сонці.

— Для чого саме тобі потрібен увесь цей лісовий непотріб, ці уламки? — з доброю усмішкою запитав я її, спостерігаючи за її метушнею.

— Я ще до кінця не можу пояснити, — відказала вона, не перериваючи роботи. — Але це саме той матеріал, з якого я власними, людськими руками створю дещо нове, чого цей ліс ще не бачив.

— Що саме?

Це логічне, звичне запитання Творця всесвіту так і залишилося цього сонячного ранку без відповіді. Роса вже цілковито, з головою поринула у дивовижний процес свого першого власного творіння, відгородившись від усього світу. На її обличчі застиг точно такий самий зосереджений, серйозний вираз, який не терпів поспіху. З таким виразом колись маленький пухнастий звірок затято й кумедно копав землю лапками в пошуках соковитого корінця на галявині. Вона працювала старанно, впевнено, крок за кроком. Наче вона на підсвідомому рівні заздалегідь знала, що саме знайде в кінці цього довгого шляху.

Чотири довгі дні вона з величезним, нелюдським терпінням збирала по всьому лісу абсолютно все, до чого тільки змогла дотягнутися своїми тендітними руками. Так прямо перед нашим деревом-оселею поступово з'явилася стара трухлява колода, велика гора білих мушель, уламки коралів, камінці різного розміру й кольору та дивне гілля химерної форми. Це була безладна, хаотична купа речей. І я, як архітектор безмежного космосу, що звик до гармонії сфер, спочатку не бачив у ній нічого, крім суцільного безладу. А от вона, здається, уже виразно бачила в цьому хаосі своє майбутнє, вимальовуючи контури.