Розділ 15.Радість

Розділ 15. Перша радість

Зазвичай я прокидався вранці набагато раніше за Росу, коли ліс лише починав ліниво скидати з себе нічну дрімоту. І першим ділом я спокійно й неквапливо йшов до нашого чарівного фруктового дерева за свіжими плодами для сніданку. За тими самими дивовижними плодами, що дозрівали щоранку зовсім інакше, змінюючи колір, аромат і форму. Наче живе дерево щоразу заздалегідь, просочуючись нічною магією, готувало для нас двох новий приємний сюрприз.

Але цього похмурого, сизого ранку я раптово прокинувся в цілковитій самотності.

Ліжко з сухого, м'якого моху ще добре берегло її ніжне тілесне тепло, зберігаючи контури її тендітної постави, та знайомий запах. Той самий особливий, теплий, трохи солодкуватий аромат, який я ні з чим не переплутав би у цілому світі. Він був схожий на свіжий, дикий лісовий мед, що вже міцно й назавжди просочився у дерев'яні стіни нашого затишного живого дому.

Я тривожно, з передчуттям біди оглянув усю нашу невелику хатину, зазираючи в кожен куток. Її тут ніде не було. Поспіхом, відчуваючи, як холонуть пальці, вийшов на поріг, глянув на ганок — також порожньо й тихо. Не було її ні біля чарівного дерева, ні трохи далі, біля швидкого лісового струмка, де вода змивала нічні сни. А вона ж так сильно полюбляла вмиватися там на самому світанку, ловлячи перші промені. Любила годинами дивитися, як прозора, кришталева гірська вода тихо й мирно несе в собі тремтливе відображення двох великих місяців, що ще не встигли до кінця згаснути й розчинитися з ночі у фіолетовому небі.

— Ро́со!!! — закричав я щодуху, зриваючи голос, у прохолодну фіолетову сутінь.

Навколо, ніби знущаючись, запала повна, глуха тиша лісу.

— Ро́со!!! Озвися негайно! Де ти є?

У відповідь на мій розпачливий, дикий крик — тільки тихий, байдужий шелест густого листя над головою. Та ще далека, протяжна й тужлива пісня повітряного кита десь високо у кроні дерева-велетня. Вона лилася над світом, залишаючись абсолютно холодною до мого людського, сповненого паніки крику, наче мої емоції не мали значення для цього всесвіту.

Куди вона взагалі могла самостійно, безцільно піти так рано? Для чого? Що саме їй терміново знадобилося в дикому лісі вранці, поки я спокійно й безтурботно спав біля каміна? Чому вона не збудила мене перед своїм виходом, не торкнулася плеча, не сказала нічого, залишаючи мене одного з моїми страхами?

Моє нове серце — те саме серце, яке я так недавно й важко навчився відчувати у грудях, — тепер калатало часто, боляче, завдаючи фізичного страждання. Воно поводилося зовсім не так, як раніше калатало від дитячого захвату під час створення перших зірок чи від швидкого бігу через океан на спинах дельфінів. Це було нове, набагато гостріше, гірке й неприємне відчуття, що сковувало подих. Воно було схоже на туго натягнуту, розпечену залізну струну, яка від напруги от-от із тріском лопне десь усередині моїх людських грудей, залишаючи криваві рани.

Я панічно, забувши про божественний спокій, побіг прямо через ліс, ламаючи сухі гілки під ногами. Мчав повз масивні, похмурі стовбури-велетні, голосно гукаючи її ім'я на кожному новому кроці, не збавляючи темпу. Біг доти, доки нарешті на усій швидкості, задихаючись, не вибіг на далеку, широку лісову галявину. На ту саму галявину, де маленькі пухнасті звірята із шістьма лапками зазвичай весело й безтурботно гралися між кущами у хованки.

І я різко, мов укопаний, завмер на місці, боячись порушити картину.

Роса спокійно й граційно стояла прямо посеред цієї залитої ранковим туманом галявини. Вона була зовсім боса, стояла у мокрій, важкій від нічної роси фіолетовій траві, яка лоскотала її ступні. І вона голосно, на весь ліс сміялася.

Сміялася голосно, вільно, просто ні з чого, наче святкувала таємну перемогу. Без жодної видимої, логічної причини, яку я міг би побачити своїми новими очима чи зрозуміти своїм безмежним розумом, що звик до формул. Вона весело й легко крутилася на одному місці, широко розкинувши руки в боки, ловлячи потоки повітря. Задерла свою голову високо до неба, яке тільки-но починало ніжно рожевіти першим, несміливим світанком. І цей її дзвінкий, кришталевий сміх лився з неї так само легко, нестримно й природно, як нещодавно вечорами лилися гарячі, солоні сльози біля вогню. Тільки тепер це нове почуття було зовсім, зовсім іншим за своєю внутрішньою природою.

— Роса! — я підбіг до неї зовсім задиханий, змоклий і переляканий, хапаючи ротом прохолодне повітря. Я ще до кінця не розумів, що саме зараз бачу перед собою і як на це реагувати. — Що сталося? Чому ти так голосно сміялася на самоті у цих хащах? Що з тобою взагалі таке відбувається, підкажи мені?

Вона раптово зупинилась, припинивши свій танець, і уважно, з ніжністю подивилась прямо на мене. Її великі смарагдові очі яскраво, магічно світилися у передсвітанкових сутінках, а бліді щоки сильно розчервонілися від швидкого руху та ранкового морозу. І вона, дивлячись на мій вираз обличчя, засміялась ще дужче, закидаючи голову. Тепер вона робила це, дивлячись просто на мене, на моє кумедне, скуйовджене й перелякане обличчя, яке виказувало всі мої тривоги.

— Нічого, — нарешті вимовила вона, важко дихаючи й задихаючись від цього щирого, нестримного сміху, що відлунював між деревами. — Зовсім нічого поганого не сталося, заспокойся!

— Тоді чому ти так дивно поводишся, лякаючи ліс?..

— Я не знаю! — вона швидко, в один стрибок підбігла ближче до мене, міцно й гаряче обхопила моє тіло своїми руками, довірливо притулилась усім єством, ховаючи обличчя на моїх грудях. Вона все ще тихо, дрібно сміялася, здригаючись. І я своїми грудьми виразно відчував, як цей її дивовижний сміх приємно й тепло тремтить у її власних грудях, притиснутих до моїх, передаючи цю вібрацію мені. — Я просто прокинулась дуже рано, коли місяці ще тримали світло. І сонце тоді тільки-но починало несміливо сходити над фіолетовим лісом. І трава на галявині була така приємна, прохолодна, мокра від роси. І мені раптом всередині стало так... так неймовірно, дивовижно добре, що я просто не змогла довше лежати у нашому ліжку. Мені стало добре просто так, чуєш? Без жодної логічної причини чи приводу.