Розділ 14 Ім’я для душі

Ми сиділи біля розпаленого вогнища. Наші тонкі пальці були міцно, надійно переплетені між собою, ділячись теплом. Над нашими головами під стелею знову тихо лунала пісня маленьких птахів. Але її мелодія сьогодні вночі була зовсім іншою, не такою, як завжди. Якась глибока туга, німий сум і чиста журба були дивно й тонко вплетені у ці пташині голоси.

Вона дуже довго й мовчки слухала цю тужливу лісову пісню, занурившись у себе. І раптом з її великих смарагдових очей повільно потекли перші сльози. Дві чисті, прозорі краплинки м'яко впали прямо на мої відкриті долоні.

— Що це таке, подивись? — щиро здивувався я, розглядаючи вологу на шкірі.

А у відповідь на моє запитання з її довгих повік слухняно впали ще кілька гарячих крапель.

— Що це?

Я ніяк не розумів, що саме зараз відбувається з її тілом, лякаючись цих змін. Як правильно називається ця дивна, тепла роса на моїх руках. І чому вона взагалі з'явилася з її очей під цю тужливу пташину музику.

— Що це?..

Вона повільно підняла на мене свій глибокий погляд, повний цієї дивної, теплої вологи.

— Я не знаю... — ледь чутно прошепотіла вона в нічну тишу. — Ця пташина пісня щойно зробила щось дивне й незворотне зі мною всередині. Тут, — вона лагідно торкнулась грудей своєю вільною рукою, саме там, де швидко й часто билося її серце, — мені раптом стало дуже важко, стисло. І водночас... неймовірно красиво. Я не можу тобі це пояснити звичайними словами.

Я обережно витер одну таку краплю зі своєї долоні пальцем іншої руки. Підніс її ближче до вогню каміна, уважно роздивився, шукаючи відповідь. Це була звичайна чиста вода — тепла, злегка солона на смак, нічим фізично не відмінна від того безкрайнього океану, який я колись створив у просторі. І водночас — вона була геть іншою, особливою. Бо весь той величезний океан я колись створив у просторі цілком свідомо, за суворим, прорахованим законом фізики. А ця маленька крапля народилася сама, народилася з самої глибокої суті її єства, без мого дозволу, втручання чи початкового задуму.

— Здається, я тепер точно знаю, що це таке, — сказав я дуже повільно, усвідомлюючи істину. Згадав те саме почуття, яке сам колись у повному відчаї шукав на цьому самому дерев'яному порозі хатини. — Це туга. Ти зараз просто сумуєш.

— За чим саме я можу сумувати? — щиро здивувалася вона, кліпаючи. І в її голосі бриніла точно така ж розгубленість, яку я так добре пам'ятав у собі нещодавно. — Я ж нічого у цьому новому житті не втратила. У мене зараз є все. Ти є поруч зі мною, дім є.

— Може, — сказав я тихо, лагідно пригортаючи її до свого широкого плеча, — наша жива душа вміє сумувати не тільки за якимось втраченим, далеким минулим. Іноді вона сильно сумує за тим, чого у її житті ще взагалі ні разу не було. За тим, чого їй бракує у світі для повноти, навіть коли вона сама ще до кінця не знає, що саме це таке.

Ніжна пісня над нашими головами поступово стихала, заспокоюючись. Вона танула десь у високих, густих кронах дерев-велетнів. Вона довірливо притулилась своїм лобом прямо до мого плеча, шукаючи захисту. І її гарячі сльози, тепер уже мовчазні, скрапували мені на руку дедалі рідше, повільніше. Наче сама ця перша туга нарешті почала повільно й неохоче відпускати її новонароджену душу.

— У великого повітряного кита у небесах є своя довга пісня, — раптом тихо сказала вона після тривалого, глибокого мовчання. — У граційного барса є свій фіолетовий ліс, у якому він вільно й безшумно ширяє між стовбурами. У величних черепах є свій безкрайній океан часу. У маленьких пташок є затишні квіти, у яких вони спокійно й солодко сплять щоночі. У всього, що ти так гарно й мудро створив на цій планеті, уже є своє власне, законне ім'я.

Вона повільно підняла на мене свої смарагдові очі. Вони були ще вологими, блискучими від сліз, але вже дуже ніжно й тепло усміхалися мені у напівмороці кімнати. Це була дивовижна усмішка — точнісінько як перше ясне сонце після сильного літнього дощу.

— А в мене досі немає жодного імені.

Я раптово завмер на місці від її простих слів, вражений до глибини душі. Вона мала цілковиту рацію. Я до цієї хвилини кликав її у своїх думках просто «вона», «ти» або загальним «МИ». Наче особисте ім'я було чимось зовсім зайвим, непотрібним, без чого можна спокійно й безтурботно прожити у цьому дикому лісі. Але тепер, дивлячись на її чисте, відкрите обличчя, я чітко зрозумів важливу істину. Без імені живій душі жити категорично не можна, це руйнує її суть. Бо саме з імені завжди починається справжній, унікальний «хтось», а не просто якесь абстрактне «щось» чи гарна форма у цьому всесвіті.

— Може, ти сама вигадаєш його, прислухаєшся до себе, — сказав я тихо, міцно й ніжно тримаючи її долоні. — Підкажи, як саме тебе звати?

Вона повільно підняла свою голову з мого плеча. Уважно глянула на свої ще мокрі пальці, потім на мої долоні, де у відблисках вогню каміна все ще красиво блищала чиста волога від її перших сліз.

— Зоря... — промовила вона повільно, смакуючи, ніби обережно пробувала це нове слово на смак. — Бо я ж колись так стрімко й яскраво впала до тебе прямо з нічного неба.

Вона на кілька митей замовкла, прислухаючись до внутрішнього звуку й відлуння слова. Потім розчаровано, м'яко похитала своєю головою.

— Ні. Це зовсім не те. Не моє.

— Вуглинка? — спробувала вона знову через хвилину, шукаючи асоціації. Лагідно торкнулася кінчиками пальців свого довгого, пишного волосся кольору гарячого жару, що ще не згас у темряві. — Сяйво? Надія? Любов?

Кожне нове слово вона обережно й трепетно відпускала у тихе повітря кімнати. Уважно слухала, як саме воно звучит і відгукується у цій тиші. І щоразу розчаровано хитала своєю головою. Наче вона з великим терпінням приміряла на себе святкову сукню зовсім не свого розміру, що сковувала її.

— У мене просто не може бути так багато різних імен, це неправильно, — впевнено сказала вона нарешті, дивлячись на вогонь. І в її тонкому голосі раптом забриніла та сама непохитна рішучість. Та сама вільна воля, з якою вона колись самостійно й сміливо летіла крізь фіолетову ніч космосу, впевнено обираючи свій власний шлях до мого берега. — Мені потрібне лише одне-єдине слово. Моє власне, справжнє ім'я.