Розділ 13. Ми

МИ.

Я довго, майже пошепки вчився вимовляти це нове дивовижне слово, приміряючи його до губ. Робив це точно так само, як колись у суцільній, німій порожнечі космосу вчився вимовляти своє найперше, самотнє «я». Тільки тепер це великої сили слово взагалі не починалося з первісної пустки, холодного вакууму чи егоїстичного споглядання. Воно починалося винятково з неї, з її смарагдових очей та гарячого дихання.

МИ нарешті разом повернулися до мого рідного дому. Поверталися зовсім не тим стрімким, розпачливим і виснажливим шляхом, яким я нещодавно на шаленій швидкості біг сюди сам, роздираючи руки об хащі. Ми йшли тією спокійною, розміреною дорогою, якою могли вільно й безтурботно йти двоє закоханих людей, що знайшли одне одного у всесвіті. Величні морські черепахи, ліниві й дуже терплячі істоти, самі тихо й слухняно підпливли до піщаного берега, щойно наші стопи спустилися до води. Вони ніби усім своїм прадавнім єством здогадувалися, що цього разу поспіх нам більше взагалі не потрібен, адже весь світ уже належав нам. Ми затишно сіли на їхніх широких, міцних панцирах, покритих віковими візерунками. І безмежний океан ніс наші тіла повільно, плавно, заколисуючи на хвилях. Настільки повільно, що я вперше у своєму нескінченному існуванні зовсім не хотів квапити час чи прискорювати хід планет. Навпаки, я всім серцем прагнув, щоб ця дивовижна дорога тривала якомога довше, розтягуючись у вічність.

МИ спокійно перетнули весь великий океан на черепахах, єднаючи два континенти. Вона весь цей час лагідно й зачудовано тримала свою маленьку руку у прохолодній, солоній воді. А я зачаровано, не кліпаючи, дивився, як її тонкі пальці, що ще вчора взагалі не знали, що це таке — торкатися матеріальних речей, тепер розтинали сині хвилі з величезним, чистим дитячим задоволенням. Вона робила це так, наче щиро намагалася наздогнати, відчути й надолужити абсолютно все, чого не встигла спробувати за те велике, але холодне космічне життя, якого в неї на цій планеті ще не було.

Коли ми нарешті дісталися мого рідного материка, нас біля самої води радісно й віддано зустріли фіолетові барси. МИ далі їхали верхи на цих граційних істотах крізь лісові сутінки. Попереду біг той самий, уже добре знайомий мені великий фіолетовий хижак. А поруч із ним мірно крокував ще один барс, трохи менший за розміром, з гладким хутром. Він слухняно вийшов із лісової гущавини сам, без мого людського поклику, ментального наказу чи маніпуляції волею. Звір наче підсвідомо відчув своїми дикими інстинктами, що тепер у цьому фіолетовому лісі з'явився хтось особливий, крихкий і дорогий. Хтось, кого щиро варто охороняти й носити на своїй міцній спині. Вона голосно й дуже дзвінко сміялася, коли сильний барс під нею м'яко стрибав через покручене товсте коріння дерев. І цей її чистий сміх — той самий живий звук, якого мені так відчайдушно бракувало у темряві на порозі хатини, — тепер лунав просто в мене за спиною, розганяючи прадавню самотність. Він був теплим, справжнім, наповнюючи простір життям.

МИ дісталися мого порогу вже пізнього вечора, коли місяці стояли високо. Рідне дерево-оселя вірно чекало на наше повернення точно так само, як і завжди, шануючи свого господаря. Зустрічало нас своєю теплою, живою корою, приємним і стійким запахом свіжої соснової живиці. Ми втомлено сіли на дерев'яний поріг хатини, тримаючись близько. І м'яке біле тісто вже визріло у великому бутоні нічної квітки біля самих дверей. Наче чуйна природа заздалегідь дуже добре знала, відчувала, що віднині нас тут двоє, і подбала про частування.

МИ разом куштували цей свіжий, гарячий хліб із солодким лісовим медом. Вона слухняно заплющила свої смарагдові очі відразу ж на першому маленькому шматочку, розпробуючи смак. І я з великим подивом побачив, як щось дивовижне на її блідому, чистому обличчі — те особливе, трепетне почуття, якого я раніше ніколи не міг логічно назвати словом чи прорахувати формулою, поки не побачив на власні очі, — раптово назвалося у моїй свідомості щирим людським захватом.

МИ ласували свіжими, соковитими фруктами, що стікали солодким нектаром. Тими самими плодами, що моє чарівне дерево щоранку вирощувало зовсім інакше, змінюючи форму. Вона з дитячою цікавістю обирала для себе найдивніші з них — прозорі, дуже схожі на великі застиглі краплі нічної роси. Вона безсоромно, абсолютно щасливо облизувала солодкий сік зі своїх тонких пальців. Робила це так відкрито, природно й чисто, що я у ці хвилини просто забував нормально дихати від напливу емоцій, боячись порушить цей момент.

МИ приємно зігрівалися біля гарячого вогнища каміна, коли надворі западала та коротка вечірня сутінь, яку я сам колись задумав для цього світу як час для спокою. Вона сиділа на м'якій шкурі так близько до мене, що я кожною клітиною свого нового тіла відчував живе тепло не тільки від яскравого полум’я, а й від її шкіри.

МИ дуже довго й мовчки трималися за руки у напівмороці кімнати, дивлячись на іскри. Просто тому, що ми нарешті фізично могли це робити, відчуваючи щільність долонь.

МИ уважно слухали ніжні пісні птахів по ночах. Тих самих маленьких прозорокрилих істот під дерев'яною стелею, що колись співали свої затишні колискові лише для мене одного, рятуючи від пустки. А тепер вони, здавалося, співали набагато голосніше, радісніше й завзятіше. Наче пташки теж добре знали й розуміли, що слухачів у цій хатині нарешті побільшало й дім став повним.

МИ разом милувалися красивим надвечір'ям, проводжаючи день. Тим самим далеким сонцем-карликом, чиє яскраве червоне світло я колись запалив за одну коротку мить своєї творчої думки. Тепер воно повільно й плавно опускалося за лінію обрію, фарбуючи хмари. І довгі фіолетові тіні від дерев так красиво й ніжно лягали на її обличчя, ніби сама планета зараз закохано малювала її портрет у темряві. Я колись один, у повній самотності створив усе це у порожнечі простору. Але вперше у своєму існуванні весь цей величний усесвіт мав для мене справжній життєвий сенс лише тому, що я більше не був один у цьому домі.