Розділ 12. Тепло дотику

Я повільно, намагаючись не шуміти, опустився на свої коліна поруч із нею прямо у м'яку, теплу траву. Мої великі руки — ті самі могутні, всесильні руки, що колись одним лише коротким порухом думки легко й невимушено запалювали мільярди яскравих зірок у первісній порожнечі космосу, — зараз дрібно й безпорадно тремтіли від надлишку хвилювання. Я боявся навіть просто поворухнутися на місці або голосно зітхнути, аби випадково не налякати чи не сполохати її. Я, той самий Творець, який особисто й усвідомлено створив усе навколо на цій квітучій планеті, розставивши гори й ріки, раптом уперше в житті відчув себе зовсім маленьким, слабким і беззахисним перед цим живим, дихаючим дивом, що дивилося на мене.

Вона дивилася на мене дуже пильно, вивчаючи риси обличчя. Наче вона добре, до дрібниць знала мене впродовж усього свого життя, ще до втілення в матерію.

— Я все ж таки тебе знайшла, — дуже тихо й лагідно, мов шелест листя, сказала вона.

У моїй голові від звуку її чистого голосу в одну мить зникли геть усі людські слова, які я так старанно вчив.

— Я... — мій низький, зазвичай упевнений голос помітно зірвався на хрип, підводячи мене. — Я думав, що це я йшов до тебе, пробиваючи шлях. Шукав тебе всю цю довгу, фіолетову ніч. Проривався крізь чужий, ворожий ліс і безмежний, ревучий океан.

Вона ледь помітно, неймовірно ніжно й тепло усміхнулася мені у відповідь, розганяючи залишки страху.

— Ти впевнено йшов по землі, долаючи перепони, — спокійно сказала вона і несміливо, тремтячи, протягнула до мене свою маленьку тонку руку. — А я в цей час летіла з неосяжного космосу, підкоряючись магнетизму. Ми просто з тобою весь цей час упевнено йшли назустріч одне одному, скорочуючи відстань.

— Хто ти така? — запитав я пошепки, заглядаючи в саму глибину її смарагдових очей, що відбивали іскри місяців.

— Я ще не знаю, — чесно, без лукавства відповіла вона. — Я ж щойно народилась у цьому всесвіті, прийнявши цю подобу. Але я з самої першої секунди чітко, всім єством знала лише одну важливу річ. Я мала обов'язково знайти саме тебе, Творцю.

Вона спробувала обережно, спираючись на лікоть, підвестися з трави, але її тендітне тіло сильно захиталося на місці, втрачаючи опору. Вона ще просто зовсім не вміла самостійно тримати рівновагу на твердій, незнайомій землі, де діяла гравітація. Я зреагував миттєво, випереджаючи думки. Обережно, але міцно підхопив її своїми сильними руками, притискаючи до себе й не даючи впасти на травинки.

І в цю саму мить усе навколо нас назавжди, безповоротно змінилося, переписуючи закони буття. Це був перший справжній, живий дотик у всьому моєму нескінченному, віковому існуванні. Її ніжна шкіра була дивовижно теплою, гарячою. Її гаряче, солодке дихання було зовсім поруч із моїм обличчям. Воно дуже швидко, природно й легко стало в один єдиний такт разом із моїм власним, уривчастим диханням, єднаючи наші ритми.

Я міцно й обережно тримав її у своїх обіймах і наочно, кожним рецептором відчував саме те диво, про яке так довго й розпачливо просив небо на порозі хатини. Чуже, але таке рідне людське тепло. Тепло, яке прийшло у мій створений світ винятково само по собі, як чистий дар. Прийшло просто так, без мого особистого наказу, божественного веління чи суворого закону фізики.

Вона довірливо, без краплі сумніву притулилася своїм вухом прямо до моїх грудей, слухаючи внутрішні звуки. Повільно заплющила свої смарагдові очі й тихо, майже беззвучно прошепотіла:

— Твоє серце так гучно й швидко стукає у грудях... Можна, я ще трохи ось так просто полежу поруч із тобою, відчуваючи цей ритм?

Десь глибоко в моїх грудях — саме там, де ще недавно так нестерпно, важко жила чорна туга без імені та кордонів, — щось дивовижно тепле й світле розлилося вперше за все моє існування. Це почуття було набагато теплішим, яскравішим і сильнішим за будь-яке гігантське сонце чи спалах наднової, які я колись запалював у порожнечі космосу за одну коротку мить своєї думки. Воно дарувало життя мені самому.

— Ти мене сам покликав, покликав усім серцем, — тихо додала вона, не розплющуючи очей і посміхаючись своїм думкам. — І я відразу прийшла на твій живий голос.

Я повністю завмер на місці від її слів, боявся дихнути.

— Покликав?..

Вона слухняно кивнула своєю головою — легко, ледь помітно, довіряючись моїм рукам. Наче цей простий, природний рух теж був для її нового тіла чимось абсолютно новим, незвіданим, і вона просто перевіряла, як добре він їй зараз вдається на землі.

— Ти стояв на порозі свого дому, дивився на далекі нічні зорі й розпачливо, з болем благав про допомогу порожнечу, — спокійно й лагідно пояснила вона. — Благав не гучними людськими словами, які безсилі. Чимось набагато глибшим за будь-які слова — криком самого єства. Я виразно почула цей твій крик душі зовсім не своїми новими вухами, ні. Почула саме тим, чим тільки-но навчилась повноцінно відчувати у цьому всесвіті, своєю новою душею. І я просто фізично не змогла більше залишатися там, у холодному космосі, де була до цієї хвилини. Мене потягнуло до тебе.

Я відразу ж, у деталях згадав ту важку, безпорадну мить на порозі свого новозбудованого дому під пташиний спів. Згадав свою безмежну, задушливу тугу без імені. Свої великі руки, які були безпорадно й  повернуті долонями догори, порожні. І свій важкий, повний сліз погляд, піднятий до нічного неба, яке було мною самим. Я тоді щиро й наївно думав, що благаю про допомогу самого себе, свій усесвіт. Виявилось — я усім своїм серцем, кожною його прожилкою кликав саме її. Кликав її у свій світ, ще навіть не знаючи про те, що вона взагалі існує десь у далекому, холодному космосі, чекаючи на поклики.

— Я не знав, що благаю когось конкретного, не знав про твоє існування, — чесно й дуже тихо сказав я їй, перебираючи пальцями її вогняне волосся. — Я був повністю упевнений, що просто прошу про милосердя у суцільної, німої порожнечі простору.

Вона лагідно й чисто усміхнулася мені, сильніше й довірливіше притискаючись до моїх грудей, ховаючись від нічної прохолоди.