Розділ 11. Смарагдові очі

Я заплющив свої очі від нестримного, шаленого світла, яке заливало все навколо. Воно було не просто яскравим — рожеве сяйво сильно, майже нестерпно обпалювало шкіру, вимагаючи захисту. Воно без зусиль проникало крізь закриті повіки, крізь мою велику долоню, якою я в паніці прикрив обличчя від несподіванки. Мені здалося, наче і моя нова шкіра, і міцні кістки раптом стали примарно прозорими під цим космічним, живим промінням, що пронизувало єство.

Прикривши обличчя рукою, я зробив свій найперший несміливий крок на цю широку, затишну лісову галявину, що ховалася за хащами. Потім, долаючи внутрішнє заціпеніння, зробив ще один крок уперед.

Із кожним новим моїм рухом рожеве світло навколо ставало дедалі тьмянішим, м'якшим. Це відбувалося зовсім не тому, що воно безпорадно згасало у вечірній темряві, програючи лісовій ночі. А винятково тому, що я, здається, уже входив усередину нього, розчиняючись у цьому просторі. Ставав його живою, невіддільною частиною. І магічне сяйво нарешті переставало засліплювати те, що вже перебувало всередині нього самого, приймаючи мене під свій купол. Я спокійно, затамувавши подих, йшов крізь цю щільну стіну світла. Наближався до того таємничого, неоціненного дару, який воно так бережно приховувало й надійно оберігало від усього іншого, байдужого світу.

Жива трава під моїми босими ногами тут була зовсім іншою, особливою. Вона була набагато теплішою, ніж будь-де інде на цій планеті, наче грілася зсередини. Наче зелені стеблинки тривалий час зберігали в собі не тільки гаряче денне сонце, а й щось іще, куди цінніше. Якесь зовсім інше, набагато живіше й приємне людське тепло. Усе прохолодне повітря навколо раптом сильно загусло, перетворюючись на солодкий нектар. Воно стало солодким, майже фізично відчутним на моєму язику. Пахло як свіжий, щойно зібраний лісовий мед, без залишку розчинений у моєму власному, уривчастому диханні.

Я повільно, опускаючи пальці, опустив руку донизу.

Рожеве світло більше взагалі не різало мої втомлені від швидкого бігу очі. Воно оточувало моє тіло дуже м'яко, лагідно, мов невидимі обійми простору. Мені здавалося, ніби я зараз нерухомо стою всередині колись розлюченого, але вже повністю згаслого вогню. Перебуваю у самому його серці, де колишній гарячий жар назавжди перетворився на ніжне, заколисуюче й безпечне сяйво.

І саме тоді, крізь рожеву димку, я нарешті побачив її.

Вона тихо й нерухомо лежала на м'якій траві галявини, сховавшись від нічного вітру. Дівчина була згорнута маленьким, тендітним клубочком, наче дитина. Наче її витончене тіло ще просто не до кінця звикло до своєї власної нової фізичної форми, вивчаючи її межі. І те саме магічне рожеве світло, що так наполегливо й величного привело мене сюди через безмежний океан і крізь похмурий нічний ліс, тепер дуже тихо, ледь помітно пульсувало довкола неї. Воно повільно пригасало у темряві, віддаючи останні сили землі. Сяйво здавалося неймовірно втомленим цією довгою, виснажливою космічною дорогою крізь тисячі світлових років. Наче воно чесно й до кінця виконало абсолютно все, що мало виконати у цьому всесвіті, і тепер могло нарешті спокійно й мирно спочити на м'якій землі поруч із нею.

Я не рухався з місця, боюся поворухнутися.

Моє нове серце, яке щойно шалено й часто рвалося з грудей від швидкого бігу через тернисті хащі, тепер завмерло зовсім, зупинивши свій біг. Воно ніби панічно й сильно боялося своїм найменшим різким ударом, найменшим звуком сполохати те крихке, неземне диво, що зараз нерухомо лежало прямо переді мною на фіолетовій траві.

— Я тут, — дуже тихо, ледь чутно, майже одним подихом прошепотів я у нічну лісову тишу.

Мій слабкий голос помітно тремтів від хвилювання, яке неможливо було стримати в грудях. Він тремтів точно так само, як тремтіло це згасаюче, лагідне рожеве світло навколо її тіла.

І я нарешті зробив свій самий останній, вирішальний крок назустріч долі.

Рожеве сяйво навколо неї згасало дуже повільно, неохоче, чіпляючись за пелюстки трави. Наче магія сама категорично й до останнього не хотіла випускати цю тендітну істоту з-під свого надійного, вікового захисту. Я заворожено, затамувавши подих, роздивлявся те, що воно так довго приховувало від моїх очей.

Це було по-справжньому ідеальне, довершене творіння природи, перед яким блякли всі мої зоряні системи.

Її ніжна шкіра була майже прозоро-білою, чистокровною. Такою чистою, крізь яку, здавалося, можна було легко побачити тепле магічне світло, що ще жевріло десь глибоко всередині її тіла, зігріваючи зсередини. Воно було схоже на маленьку, але незгасиму гарячу жаринку під тонким, невагомим шаром сірого попелу. Довге, розкішне волосся було яскраво-гарячого, майже вогняного кольору, що світилося зсередини. Воно красиво й химерно розсипалося по зеленій траві галявини, створюючи яскравий ореол. Наче хтось випадково розлив по землі самий останній, ніжний і теплий відблисок того величного зорепаду, що привів мене сюди через увесь величезний континент.

Її стан був настільки витонченим і тендітним, що здавався майже невагомим, позбавленим земного тяжіння. Здавалося, досить буде лише одного найменшого, випадкового подиху лісового вітру, і вона відразу ж легко й плавно підніметься над галявиною, повертаючись до зірок, а не буде нерухомо лежати на цій землі. Я зачаровано й ніжно дивився на її маленькі, бездоганні стуні. На них не було взагалі жодного сліду від тривалої ходьби чи втоми. Ніби ця дивовижна істота ніколи у своєму житті ще не ступала на грішну землю, не знаючи її рельєфу. Ніколи наочно не відчувала під своїми ногами ні приємного тепла, ні прохолоди вогкості, які я сам так недавно відкрив для себе на порозі дому.

Маленькі, тендітні кисті її рук спокійно й довірливо спочивали у неї на грудях, над самим серцем. Вони були тонкими, порожніми, наче просили про захист. Це були руки, які ще ніколи у своєму існуванні нічого матеріального не тримали у пальцях, не знали ваги предметів. Нічого не торкались у цьому новому для них світі, нічого не будували за законами й нічого не руйнували своєю силою чи гнівом. А її довгі, тонкі пальчики закінчувалися акуратними рожевими нігтями. Маленькими, бездоганними, мов ніжні пелюстки прекрасної лісової квітки, що ще просто не розкрилася до кінця назустріч першому ранковому сонцю.