Розділ 10. Чужа земля

Вірні дельфіни швидко донесли мене до самої мілини й слухняно зупинилися на воді, тихо б'ючи плавниками. Вони ніби усім своїм єством виразно відчували важливу, невидиму межу. Далі вже була зовсім не їхня дорога, а виключно моя особиста, прихована в нічних лісових нетрях.

Я обережно зісковзнув із гладкої пружної спини у теплу воду й повільно побрів до берега, розсуваючи хвилі. Спочатку вода доходила мені по самі груди, змушуючи докладати зусиль, потім опустилася по пояс, згодом — по коліна. Так тривало доти, доки під моїми босими ногами нарешті м'яко й вогко не захрустів чистий пісок другого материка. Я озирнувся назад лише один-єдиний раз, шукаючи підтримки. Уся моя різнокольорова зграя спокійно кружляла на мілководді, не поспішаючи відпливати. Їхні темні мокрі спини красиво й таємниче виблискували в чистому місячному світлі, наче живе коштовне каміння. Я глибоко, на повні груди вдихнув прохолодне повітря і впевнено пішов уперед, прямо вглиб невідомого, похмурого лісу. Рушив туди, де за густими, масивними деревами ще ледь помітно жевріло те саме слабке рожеве сяйво.

Прадавній ліс на цьому континенті був набагато густішим, дикішим і похмурішим, ніж мій рідний. Довгі гострі гілки постійно чіплялися за одяг та плечі, намагаючись утримати. Покручене товсте коріння химерно вигиналося під ногами, утворюючи небезпечні пастки. Воно робило це так, ніби ліс ще зовсім не звик до того, що по його таємних стежках взагалі хоч колись ходить жива людина. Я зовсім не знав цієї далекої землі, вона залишалася для мене загадкою. Я тут нічого власноруч не виростив із насіння, нічого заздалегідь не прорахував і не задумав у своїй безмежній уяві. Я вперше у своєму нескінченному існуванні йшов по власному творінню як непроханий мандрівник, затиснутий невідомим досі страхом.

— Зачекай, — дуже тихо, зриваючись, сказав я вголос у напівморок.

Мій голос відразу ж безслідно загубився десь між масивними, похмурими стовбурами, що стояли мовчазними вартовими.

— Будь ласка, зачекай ще трішки, не зникай.

Довга суха гілка з ходу боляче черкнула мене по обличчю, залишаючи гарячий слід. Я швидко відвів її рукою вбік і впевнено пішов далі, не збавляючи темпу. Рухався туди, де дивне рожеве світло то раптово з'являлось між деревами, даруючи надію, то знову повністю ховалось у суцільній темряві. Воно наче навмисно, з якимось дивним азартом грало зі мною в ту саму мисливську гру, в яку маленький пухнастий звір щодня грав із фіолетовим барсом на моєму рідному материку.

— Я йду до тебе, — шепотів я, наче це могло втримати світло.

Мої ноги глибоко грузли в м'якому, мокрому й дуже холодному лісовому моху, що діяв як трясовина. Кожен мій новий крок уперед давався мені набагато важче за попередній, забираючи рештки сил. І я вперше у житті наочно, на власному досвіді зрозумів, що це взагалі таке — справжня людська втома. Це була важка, свинцева важкість у литках, яка наливала м'язи тупим болем. Страшна, палюча сухість у горлі. Слабке серце, що тепер стукотіло у грудях не від дитячого захвату, щирої радості чи швидкості дельфінячого бігу, а виключно від величезного фізичного зусилля. Моє нове тіло, яке я тільки вчора вчився так палко любити за його дивовижні чисті відчуття, тепер підло зраджувало свого Творця своєю безпорадною повільністю, сковуючи рухи.

Але я все одно не зупинявся ні на одну єдину секунду, ігноруючи слабкість.

— Я обов'язково знайду тебе, — повторював я як заклинання.

Дикі дерева тут були зовсім не схожі на мої улюблені, величні дерева-велетні з першого материка. Вони були набагато нижчими, значно вужчими, кривими. Їхня стара темна кора була шорсткою, гострою, мов якась глибока, ще не загоєна людська рана, і чіплялася за пальці. Десь високо у густих, переплетених кронах щось безперестанку шурхотіло, ламаючи сучки. Воно пильно й вороже стежило за кожним моїм кроком своїми чужими, хижими очима. Очима, яких я ні разу не створював у своїй уяві й зовсім не знав до цього моменту. Але я не боявся їх, страх перед фауною зник. Мені зараз просто категорично не було коли боятися, час утікав крізь пальці.

Таємниче рожеве світло раптом зникло зовсім, зануривши ліс у морок. Чужий ліс миттєво зімкнувся переді мною суцільною, на позір неприступною кам'яною стіною. І я на кілька довгих, жахливих хвилин був змушений йти абсолютно наосліп у суцільній, густій темряві, роздираючи руки. Орієнтувався у просторі лише на свою коротку пам'ять про той бік, куди це світло востаннє так ніжно й привабливо мерехтіло.

— Ти тільки дочекайся мене, — ледь чутно прошепотів я вже не вголос у порожнечу лісу. — Звернувся кудись глибоко всередину самого себе, до самого серця. Туди, звідки ще нещодавно так стрімко й боляче виростала моя перша вселенська туга. — Будь ласка, я благаю тебе. Дочекайся, не гасни.

Густі гілки колючих чагарників раптово розступилися в боки, наче змилосердившись.

Попереду, прямо за останньою смугою низьких дерев, знову яскраво проступило те саме дивовижне сяйво. Воно виявилося набагато ближче, ніж я взагалі міг сподіватися спочатку, виходячи на галявину. Було значно теплішим, ніж я його пам'ятав у дорозі серед океанських бризок. Сяйво було ніжним і тремтливим, мов слабке, крихке полум'я свічки, що з останніх сил бореться з різким північним вітром, але до кінця не здається, тримаючись за гніт.

Я чимдуж побіг уперед, ігноруючи задишку.

Я побіг — і весь цей прадавній ліс наче раптово відповів на мій швидкий біг своїм жорстоким, шаленим опором. Покручене товсте коріння, яке до цієї хвилини лише тихо плуталося під моїми ногами, тепер немов навмисне стрімко підіймалося назустріч з-під землі, створюючи перепони. Я сильно перечепився через один такий виступ, втративши рівновагу. З усього маху важко впав прямо на одне коліно у болото, здійнявши бризки вогкої грязюки. Чітко й гостро відчув, як ніжну шкіру ніг до крові дряпнула якась гостра суха галузка, що сховалася в моху.

І я вперше у своєму нескінченному житті наочно пізнав, що таке справжній фізичний біль. Він був гострим, різким, пекучим, наче розплавлений метал. Біль на одну коротку мить повністю забрав усе моє повітря і подих набагато швидше за будь-яку дику втому чи виснаження. Але я все одно не зупинявся, стиснувши зуби. Швидко підвівся з колін, обтрушуючи бруд, і розпачливо побіг далі через густі хащі.