Розділ.9 Фіолетовий океан

Повітряні кити — занадто високо, вони не допоможуть. Вони плавають між крон дерев-велетнів, у верхніх шарах повітря, наче в океані навпаки. Звідти, з піднебесної висоти, я міг легко проґавити її на землі, втратити орієнтир. Міг просто загубити серед мільйонів дерев одну маленьку постать, поки сам милуватимусь висотою польоту. Фіолетові барси теж не ширяють так далеко, вони не створені для марафонів. Їхній політ — це лише швидкий, граційний танець між стовбурами одного лісу, а зовсім не міцний міст через безкрайній океан. Величні черепахи... Черепахи добре пам'ятали, що часу в океані завжди більше, ніж будь-де інде, і жили за цим принципом. А в мене цього часу зараз взагалі не було, кожна секунда здавалася вічністю.

Мені були потрібні дельфіни, мої стрімкі вісники. Вони належали одночасно і морю, і суші, єднаючи світи. Для них не існувало жодних меж, кордонів чи умовностей. Був лише їхній вільний вибір, де саме перебувати цієї миті. Мені терміново потрібен був саме такий вільний, швидкий вибір, здатний подолати відстань.

Я вдихнув на повні груди, тамуючи тремтіння. Моє нове тіло, яке ще недавно вчилося дихати, тепер саме розпачливо й дико рвалося вперед, випереджаючи думки. Воно робило це ще до того, як я встигав віддати йому усвідомлену команду. Я голосно, на весь голос закричав над водою, порушуючи спокій ночі. Покликав тих, кого сам колись створив різнокольоровими, швидкими та повністю вільними від будь-яких меж.

— Мені потрібна ваша допомога! — крикнув я у темну водяну гладінь.

Відповідь прийшла набагато швидше, ніж я встиг вдихнути вдруге. Вода попереду мене сильно й шумно здригнулась, пішовши хвилями. І на поверхню одне за одним стрімко випірнули вони — різнокольорові дельфіни, вигнуті, як живі скалки веселки, що раптом навчились плавати в темряві. Вони швидко оточили мене щільним, ревучим колом, б'ючи хвостами. Вони не питали нічого, зовсім не вагалися й не чекали пояснень. Розумні істоти ніби відчули моє розпачливе прохання ще до того, як воно людським голосом долетіло до берега.

Я не роздумував ні секунди, відкинувши всі страхи. Швидко схопився руками за плавник найближчого великого дельфіна. Він був гладкий, пружний і дуже теплий, попри прохолодну нічну воду, що обпікала шкіру. Могутнє тіло дельфіна миттєво напружилось під моєю рукою, перетворюючись на натягнуту струну, готове рухатись уперед.

— Уперед, — тихо сказав я, нахиляючись до його голови. Я не став суворо чи владно наказувати йому як всесильний Творець. Попросив так, як зазвичай просять допомоги у того, кого палко й щиро люблять, а не того, ким просто бездушно володіють у цьому світі.

І вони шалено, з місця рвонули вперед. Вода розступалась перед нами з гучним, оглушливим ревом, пінячись. Солоні, різкі бризки летіли набагато вище голови, засліплюючи очі. Вони обпікали мою шкіру, яку я так недавно навчився тонко відчувати. Дельфін піді мною то глибоко пірнав, ховаючи мене на коротку мить під поверхню, у синю, абсолютну тишу океану, то виринав знову, розтинаючи нічне повітря своїм стрімким вигином. І щоразу, коли він виринав, я жадібно хапав ротом повітря, струшував воду з обличчя і кричав у ніч:

— Швидше! Ще швидше!

Інші дельфіни стада неслися поруч із нами, утворюючи живий ескорт. Вони весело й граційно випереджали один одного, підстрибуючи в повітрі, ніби перетворили мою нетерплячість на власну цікаву й захопливу гру. Один дельфін пропливав прямо під нами й акуратно, дбайливо підштовхував знизу своїм міцним тілом, додаючи нам швидкості. Другий високо вистрибував вперед, розрізаючи морок. Він ніби прокладав нам правильний, найкоротший шлях, показуючи потрібний напрямок крізь суцільну темряву, що вже повністю й важко опустилась на воду.

— Ще трохи! Ще! — кричав я їм, міцно стиснувши пальці на плавнику.

Берег, з якого я стартував кілька хвилин тому, дуже швидко зник позаду, стерся з лиця землі. Повністю розчинився в нічній темряві, не залишивши й сліду. Попереду ще взагалі нічого не було видно, ніяких натяків на сушу. Лише безмежний, ревучий океан, що зливався з небом. Лише зорі, що досі красиво й хаотично мерехтіли в небесах після величного зорепаду, завершуючи свій танець. І ритмічний, сильний плескіт тіл, що несли мене крізь цю доленосну ніч. Я сильніше нахилився вперед, майже злившись із дельфіном. Міцно притиснувся до його мокрої, слизької спини, ховаючись від зустрічного вітру. Наче так я міг додати йому ще трохи швидкості власною вагою, своїм палким, нестримним бажанням скорити відстань.

— Будь ласка... — прошепотів я вже набагато тихіше, майже беззвучно, ковтаючи солоні краплі. Звернувся вже не до вірних дельфінів, а до когось іншого, невідомого у цьому величезному всесвіті, хто керував цією зустрічню. — Хай вона зачекає на мене. Хай вона ще трохи зачекає, не згасне в пітьмі.

Десь попереду, дуже далеко, серед темної, неприступної смуги, що мала бути тим самим другим материком, мені вже виразно вчувалося, марилося слабке рожеве сяйво, що пробивало ніч. Світла ніч огорнула всю нашу стаю своїм глибоким фіолетовим покровом, обіймаючи хвилі. Тим самим м'яким, заколисуючим сяйвом, яке я сам колись подарував цій благодатній планеті. Обидва супутники стояли дуже високо в небі, на самому зеніті. Обидва були в повні, виблискуючи ідеально рівними дисками. Вони лили своє щедре срібне світло вниз, як два тихі, турботливі світильники, підвішені навмисне для нас двох — для мене і для тієї таємничої істоти, що чекала на іншому березі океану. Їхнє срібло лягало на воду тонкою, тремтливою доріжкою, прокладаючи нам шлях. Воно красиво розсипалось по мокрих спинах дельфінів, змушуючи їх сяяти. Я підвів очі вгору на мить. Небо було не чорним, а глибоко-фіолетовим, оксамитовим. Зорепад уже повністю стихав, заспокоювався. Останні поодинокі зорі догоряли десь на самому краю далекого небосхилу. Але два місяці тримали світло рівно, без жодного коливання. Наче вони добре, на підсвідомому рівні знали, що саме зараз це світло потрібне мені найбільше у житті, від нього залежить усе моє майбутнє буття.