Розділ 7. Перша туга

Повільно вечоріло. Червоне світло далекої зірки-карлика швидко згасало над фіолетовим лісом, залишаючи довгі тіні. А великі місяці ще зовсім не встигли підняти своє срібне сяйво достатньо високо в небеса. Ліс повільно поринав у ту коротку вечірню сутінь, яку я сам колись придумав для цієї планети. Це була не суцільна темрява ночі, а лише маленька пауза між двома різновидами світла, час для роздумів.

Я дивився на власні долоні, які були повернуті догори. Вони були дощенту порожніми.

Скільки я себе пам'ятав — а пам'ятав я все дуже чітко, від найпершої думки у первісній порожнечі, — я завжди точно знав, що робити з тим, чого бракує. Бракувало матерії у просторі — я швидко з'єднував мале з малим. Бракувало руху зіркам — я дарував їм незламний закон фізики. Бракувало гарної пісні на планеті — і пісня приходила сама, як чистий подарунок від тих маленьких істот, яких я щойно створив.

Але тут, на порозі хатини, бракувало зовсім не речі. Не нового закону чи формули. Не гарної форми.
Мені бракувало когось, хто вже мав би свою власну живу душу. Бракнуло для того, щоб я міг просто подивитись із боку, як це взагалі виглядає у житті. Помацати її руками, як мацав я шорстку кору дерева, перш ніж виростити з неї свій перший дім.

Великий повітряний кит у густій кроні велетня раптом знову заспівав свою сумну пісню. Вона була довгою, протяжною, як саме це небо. Я уважно слухав його вібруючий голос і думав. Чи знає цей дикий кит, що таке справжній сум? Чи це лише гарний звук, який я колись сам заклав у його природу при створенні? Звук, неймовірно красивий, як і все інше на цій планеті, але порожній усередині. Наче порожня морська мушля, що роками зберігає в собі шум прибою, при цьому зовсім не будучи справжнім, глибоким морем.

Я не знав відповіді на це питання.
І вперше в житті — у цьому моєму новому, тілесному житті — я виразно відчув, як до самого горла повільно підступає щось дуже важке, задушливе. Воно було без назви, без жодної видимої причини, яку моє нове тіло могло б логічно пояснити фізичним болем чи сильним холодом.

Можливо, це і була та сама справжня туга. Найперша туга, яку я впізнав у житті не тому, що сам створив її у своїй уяві, а тому, що вона просто прийшла з темряви лісу й тихо сіла поруч зі мною на цей дерев'яний поріг, розділяючи самотність.

Я не став проганяти її геть.
Я дозволив цій тузі залишитися поруч — точно так само, як колись дозволив далеким зорям гаснути в космосі й народжуватись знову, за глибоким законом, якого я сам до кінця не розумів.

Мій погляд повільно піднявся вгору. Спершу до густих крон дерев-велетнів, потім ще вище, крізь маленькі просвіти між фіолетовим листям — до самого неба. До зірок, що вже яскраво проступали крізь вечірню сутінь. Вони були ще тьмяні, зовсім не впевнені у власному світлі.
І я вперше почав благати.

Це було надзвичайно дивне, нове відчуття — благати про допомогу тих, ким ти сам насправді є у цьому всесвіті. Адже я і був цими далекими зорями у небесах. Я особисто запалив кожну з них за одну мить своєї думки. Я закручував цілі гігантські галактики в золоті спіралі. Я — це велике небо над планетою. Я — той самий Всесвіт, що зараз тихо дихав наді мною. Благати їх про допомогу було для моєї свідомості так само дивно, як благати власні руки підняти камінь чи благати власне серце продовжувати битися у грудях.

І все ж таки — я благав. Не гучними людськими словами. Бо слів для такої молитви у цьому світі ще взагалі не існувало. Я благав чимось набагато глибшим за слова. Тим чистим, відчайдушним поривом, що стрімко піднімається з самих грудей раніше, ніж устигає стати звичайною логічною думкою.
І, як не дивно, — це мені справді допомогло.

У грудях відразу ж помітно полегшало. Наче хтось невидимий акуратно прибрав важкий камінь, якого я навіть не помічав, поки він там нерухомо лежав усередині. Дихати мені стало набагато легше. Лісове повітря входило у легені вільніше, глибше, лагідно торкаючись кожного куточка мого нового тіла, яке я так недавно пізнав.
Мої плечі, які я до цієї хвилини навіть не усвідомлював, наскільки сильно були стиснуті від напруги, розправились самі собою.

І в грудях, там само, де ще секунду тому сиділа чорна туга без назви, раптово з'явилося щось зовсім інше. Щось дуже легке, ніжне й тремтливе. Воно було неймовірно схоже на передчуття — те дивовижне відчуття, з яким люди зазвичай чекають на перший весняний світанок, заздалегідь чітко знаючи, що він неодмінно настане, навіть коли темна ніч навколо ще зовсім не скінчилась.

Це було чисте відчуття того, що ось-ось має статися справжнє магічне диво.
Я ще не знав, яке саме це буде диво. Не знав, звідки саме воно прийде на мою планету.
Але я вперше за довгий час гордо підвів свою голову вгору — і в моєму погляді вже не було колишньої розгубленості. Там яскраво палала надія. Та сама чиста надія, про яку я щойно думав, що її фізичне тіло мати категорично не може.

Виявляється, моя нова людська подоба її все ж таки мала. І вона вела мене вперед.