Розділ 6. Межа

Я тихо сидів на дерев'яному порозі свого нового дому й мовчки дивився на величний фіолетовий ліс, який чуйно дихав навколо мене. Він був живий, повний, до країв наповнений чудовими піснями, солодкими запахами й постійним первісним рухом. Усе, що я колись так старанно й детально створив у своїй уяві, тепер упевнено продовжувало жити своїм власним, незалежним життям. Мій витвір більше зовсім не потребував щоденного втручання чи коригування. Він потребував мене не більше, ніж звичайне лісове повітря чи денне світло, які просто існують у просторі.

Я мав у своїй владі гігантські, неосяжні галактики. Мав мільярди яскравих сонць, які за першим бажанням міг запалити за одну коротку мить своєї думки. Мав прекрасну планету з двома вірними супутниками у небесах, що ділили між собою нічне світло. Мав фіолетовий ліс, що ніколи у житті не знав лютої зими чи нищівного холоду. Мав затишний дім, лагідно й дбайливо вирощений із живого дерева. Мав повітряний хліб, що щоночі сам визрівав у великій, смарагдовій квітці біля ганку. Мав золотавий мед, що приємно пахнув усім моїм домом одразу, просочуючи стіни.

Я мав власне фізичне тіло, створене за досконалим зразком. Руки, що вже добре вміли торкатися речей і відчувати їхню текстуру. Очі, що вміли бачити дивовижний колір неба, коли він повільно й плавно змінювався від насиченого фіолетового до ніжного сріблястого і назад. Шкіру, що тонко відчувала прохолоду лісової ночі й гаряче, пульсуюче тепло від камінного вогню. Язик, що вперше у житті пізнав смак — солодкий, терпкий, злегка гіркуватий від свіжого квіткового пилку.

Я мав усе у цьому всесвіті, кожну його часточку.
І водночас — я не мав нічого.
Бо я не мав найголовнішого, без чого будь-яке багатство втрачає сенс.

Я не мав тієї єдиної істоти, з якою я палко, всім серцем захотів би розділити цей прекрасний, новонароджений світ. Не просто гордо показати його комусь збоку, наче хвалькуватий майстер. А розділити порівну, до останньої краплі. Зробити так, щоб цей всесвіт нарешті перестав бути лише моїм особистим задумом, моєю замкненою в собі ідеєю.

Я зовсім не мав людських обіймів. Не знав наочно, як це буває у житті — коли чиїсь живі, теплі руки міцно й довірливо обхоплюють тебе, даруючи спокій, а не суцільна порожнеча простору оточує твоє тіло.

Не мав лагідного тепла чужих долонь на своєму обличчі. Того особливого, трепетного тепла, яке не я сам створив у своїй уяві й прорахував до дрібниць. Яке прийшло б до мене не з мого власного веління, наказу чи бажання, а з чужого, щирого й нестримного пориву серця.

Я не мав тихого, мірного подиху поруч уночі. Того другого, чужого дихання, що спочатку збивається з правильного ритму твого власного, шукає опору, поки обидва тіла нарешті не заснуть в одному спокійному, заколисуючому темпі.

Я жодного разу не чув щирого сміху. Не свого особистого, відлуння якого лякає, а того дзвінкого сміху, який радісно й невимушено лунає у відповідь на твій жарт, а не сам до себе у порожнечі німої кімнати.

Я колись створив могутні, незгасимі зорі, які легко запалювались за одну мить моєї думки.
Але сам я тепер повільно гас. Гас повільно, тихо, без жодних свідків у цілому світі. Гас у своєму великому, затишному домі, повному чудових колискових пісень, які співав для мене хтось інший. Ці пісні були красивими, довершеними, але вони були створені не для мене — вони були просто частиною лісової природи.

Я міг без жодних зусиль створити будь-яке фізичне тіло. Це я вже знав напевно, перевірив на практиці. Мені досить було лише захотіти, обережно покласти свою долоню на шорстку кору дерева чи на теплу землю — і довершена форма народжувалась сама, слухняна моїй волі. Вона була анатомічно бездоганною, але сухою та німою.

Тіло вміло ідеально пізнавати цей навколишній світ крізь прості рецептори. Прохолодний дощ у сильну спеку — як полегшення для шкіри. Лютий холод ночі — як нагадування про гаряче тепло вогню в каміні. Солодкий смак стиглого плоду на гілці дерева. Приємний запах меду, що міцно просочився в дерев'яні стіни мого дому. Я міг легко створити очі, що бачать мільярди яскравих кольорів. Шкіру, що тонко відчуває кожен дотик вітру. Вуха, що виразно чують ніжну пташину пісню над головою.

Але людську душу ось так просто не створиш із мертвої матерії.

Я сидів на порозі й думав про це дуже довго, гублячись у здогадках. Думав набагато довше, ніж колись роздумував про те, як правильно закрутити гігантську галактику в повільну золоту спіраль. Бо кожна галактика у космосі завжди чітко й слухняно підкорялась моєму закону фізики, не маючи вибору. А от жива душа — ніяким законам не підкорялася, вона відкидала будь-які формули. Вона жила за своїми власними, незбагненними правилами.

Слабке тіло могло легко пізнати фізичне тепло від розпаленого багаття. Але лише жива душа точно знала, що таке справжня доброта. Те особливе тепло, яке ніколи не йде від гарячого сонця чи вогню. Воно народжується десь глибоко всередині серця і віддається комусь іншому просто так, без жодної корисливої чи логічної причини.

Тіло могло пізнати фізичний дотик. Але лише душа знала, що таке справжнє велике кохання. Той дивовижний, невидимий дотик, що продовжує приємно зігрівати твою душу навіть тоді, коли чужі руки вже давно прибрали й між вами лягли кілометри пустки.

Тіло могло миттєво скривитись від різкого фізичного болю. Але лише душа знала, що таке глибокий сум. Страшний біль, у якого взагалі немає жодної видимої рани на шкірі, яку можна було б побачити очима чи швидко забинтувати чистим бинтом. Він випалював зсередини.

Тіло могло здригнутись від різкого, гучного звуку. Але лише душа знала, що таке праведна злість. Шалений вогонь, що спалахує всередині не від народження нової зорі, а винятково від людської несправедливості та кривди.

Тіло не знало почуття заздрості. Бо мертва матерія ніколи нічого не хотіла для себе того, що вже є в іншої істоти. Це таємне, темне почуття знала тільки душа — з її тихим, соромливим і дуже гірким болем від чужого щастя.