Розділ 5. Дім

Я повільно підійшов до одного з найбільших дерев-велетнів на лісовій галявині. Обережно поклав долоню на його міцну, товсту кору. Кора була дуже теплою, живою та приємно шорсткою під моїми пальцями. Я просто всім своїм серцем, без краплі егоїзму, побажав собі надійного притулку на цю ніч. Я не став суворо чи егоїстично наказувати дереву, як його повновладний Творець. Просто тихо побажав, як бажають чогось доброго й світлого собі самому або близькому другові — абсолютно тихо, без жодних гучних, зайвих слів.

Могутній стовбур велетня відразу ж помітно здригнувся від моєї щирої думки. Стара, покрита мохом кора повільно й плавно розійшлася в боки, наче дерево глибоко й полегшено видихнуло після довгого дня. І з цієї щілини, з тихим, глухим скрипом швидкого, природного росту, почала народжуватись моя перша оселя на цій землі. Цей дивний, затишний скрип я міг не лише чітко чути своїми новими вухами, а й виразно відчувати всією своєю шкірою через вібрацію повітря. Стіни оселі поставали з живого дерева — ще м'якого, теплого й чуйно дихаючого смолою. Надійний, міцний дах утворився з переплетених гілок верхнього ярусу. Вони самі знайшли ідеальний спосіб, як правильно й щільно лягти одна на одну, залишаючи лише маленькі, мереживні щілини для нічного місячного світла. Міцна підлога утворилася з товстого, могутнього коріння. Воно само собою вигладилось, вирівнялося й пом'якшало під моїми майбутніми кроками. Коріння зробило це з поваги, ще навіть не знаючи, якими саме будуть ці мої людські кроки.

Я спокійно, з благоговінням зайшов усередину свого нового, живого дому. Там приємно й густо пахло свіжою смолою, золотавою живицею і чимось дуже теплим, затишним, як солодкий, безтурботний сон дитини.

Їжу для себе я у цьому лісі теж ніде спеціально не шукав. Велике чарівне дерево прямо біля мого нового порогу щоранку дозрівало наново, підкоряючись ритму планети. І щоранку воно робило це зовсім інакше, щоразу щиро дивуючи мене своїм розмаїттям. Одного дня на його міцних, гнучких гілках важчали великі кругли плоди. Вони були дуже схожі на гаряче денне сонце, акуратно й дбайливо розрізане навпіл, і стікали солодким нектаром. Іншого ранку там з'являлося щось абсолютно прозоре й дивно солодке. Воно було схоже на велику застиглу краплю нічної роси, яка чомусь зовсім не тане в моїх теплих руках, а тане лише на язиці. Я ніколи не міг знати заздалегідь, що саме дозріє на гілках цієї ночі. Живе дерево вирішувало це самостійно, проявляючи свою власну, невелику волю. Воно робило свій вибір так само вільно, як мої перші атоми колись самі вирішували у порожнечі, яку саме фізичну форму їм краще прийняти у всесвіті.

А свіжий хліб — точніше, те м'яке, повітряне тісто, з якого згодом мав народитися гарячий лісовий хліб, — визрівало у мене не на гілках цього дерева. Воно дивовижним чином виростало всередині великих бутонів лісових квітів. Щовечора їхні смарагдові, цупкі пелюстки щільно стискались у кулак, ховаючи серцевину. Вони надійно оберігали це тісто всередині себе від нічної прохолоди, наче чиїсь турботливі, ніжні долоні, що бережуть щось дуже дороге й тепле від холоду ночі. А щоранку квіти гостинно й радісно розкривалися назустріч першому сонцю — і всередині кожного бутона лежала охайна, чиста грудка тіста. Вона була неймовірно м'якою, повітряною та ще зовсім живою, теплою від тривалого нічного сну під захистом пелюсток.

Мені досить було лише обережно покласти це ніжне тісто у вогонь каміна, що приємно зігрівав мою оселю. І чисте, яскраве полум’я відразу ж приймало його у свої обійми, як щось дуже знайоме, як своє рідне, огортаючи жаром.

Я годинами міг сидіти на дерев'яній підлозі й зачаровано, не кліпаючи, дивитися, як біле тісто у вогні повільно перетворюється на рум'яний, запашний хліб. І в ці хвилини я мимоволі думав про дивні, парадоксальні речі. Я колись сам створив великі, незламні закони фізики, прорахував кожну формулу. За цими непохитними законами у суцільній темряві космосу народжуються й помирають цілі гігантські галактики, стикаються світи й закипають сонця. А тепер я, цей великий Творець, просто тихо й мирно сиджу у дерев'яній хатині й із великим, нелюдським терпінням чекаю на свій перший звичайний, буденний хліб. І цей процес здавався мені не менш величним, ніж створення нової туманності.

Під самою стелею мого дому, у густому, химерному переплетінні гілок, що правили мені за надійний дах, дуже швидко й безбоязно оселилися ті самі маленькі лісові співаки. Крихітні пташки з прозорими, наповненими світлом крилами й тонкими, як срібні голки, дзьобами. Я ні разу не кликав їх до себе силою чи думкою, не маніпулював їхньою волею. Вони прилетіли на мою галявину самі, підкоряючись цікавості. Птахи ніби усім своїм маленьким єством відчули важливу, тонку річ. Новий дім, який щойно народився у цьому фіолетовому лісі, потребує гарної, щирої пісні так само сильно, як він потребує міцних стін та надійної стелі від дощу. Без пісні дім залишався б просто пустим деревом.

Щоночі ці маленькі, дивовижні істоти тихо співали мені свої колискові. Вони робили це дуже лагідно, ледь чутно, виводячи кришталеві трелі. Співали так обережно, щоб ні в якому разі не розбудити чуйну нічну тишу навколо, а лише акуратно загорнути мою втомлену від нових вражень свідомість у її затишне покривало. Їхні тонкі, мелодійні голоси красиво й природно перепліталися між собою у темряві кімнати. Вони робили це точно так, як живі гілки дерева перепліталися над моєю головою, створюючи купол. І я дуже швидко, без жодних тривог і спокійно засинав під цю ніжну лісову мелодію.

Я, той самий Творець, який колись одним лише коротким порухом думки запалював мільярди яскравих зірок у первісній порожнечі, тепер солодко засинав під звичайну пташину пісню. І почувався при цьому найщасливішою, найспокійнішою та найзвичайнішою істотою у всьому цьому величезному, неосяжному світі. Мені більше не потрібна була безмежність пустки.

А щоранку я знаходив на своєму дерев'яному підвіконні свіжий, запашний мед. Він був золотавим, густим і ще дуже теплим від швидких, невтомних помахів їхніх прозорих крил. Пташки приносили його мені у повній, поважній мовчанці, поки я ще спав. Без будь-яких зайвих прохань з мого боку чи моєї офіційної, величної подяки, яка була їм абсолютно не потрібна. Вони просто тихо й безкорисливо залишали його на теплому камінні вікна, як залишають дорогий подарунок тому, кого дуже сильно, віддано й щиро люблять просто за те, що він є.