Розділ 3. Лісова драма та глибини океану

Саме тієї миті граційний барс повільно підняв свою масивну голову. Його пильний, золотавий погляд намертво зупинився на здобичі. Я теж затамував подих, спостерігаючи за розв'язкою. Я сидів зовсім поруч у високій фіолетовій траві, і, ніде правди діти, подумки вже заклався на перемогу барса. Усе навколо здавалося надто очевидним, а фінал — заздалегідь визначеним моїм первісним законом.

Хижак пригнувся до землі, готуючись до вирішального кидка. Його густе фіолетове хутро миттєво злилося з вечірніми лісовими тінями, що повзли галявиною. Вуха щільно притислися до голови, а міцні крила ледь помітно розправилися, ловлячи потоки повітря. Усе було настільки серйозно, наче в ці секунди вирішувалася доля всього живого. Маленька тваринка ж тим часом безтурботно хрумтіла своїм соковитим корінцем. Вона навіть не здогадувалася, яка важлива й небезпечна роль дісталася їй у цій маленькій лісовій драмі.

Барс різко рвонув уперед, перетворившись на розмиту фіолетову блискавку.

Шість лапок малюка запрацювали з неймовірною, майже невидимою швидкістю. Звірятко кулею кинулося навтікача. Хижак летів слідом, майже торкаючись пухнастого хвоста, наздоганяючи щомиті. Ще одна мить, останній стрибок, який мав поставити крапку…

І раптом маленький утікач різко, під прямим кутом, звернув убік. Це було так несподівано й спритно, наче він згадав про невідкладну зустріч на іншому краю галявини. Барс просто не встиг вчасно зорієнтуватися на такій шаленій швидкості. Він за інерцією пролетів мимо, кумедно перебираючи лапами в повітрі. Незграбно перекотився в м'якій траві й підвівся з виразом такого щирого, майже людського здивування на морді, що це викликало у мене щиру усмішку. Його ошелешений вигляд чітко промовляв: «Куди ж воно поділося?»

А пухнастик уже щосили мчав до рятівних хащів. Граційний барс, намагаючись зберегти бодай краплю своєї хижацької гідності та авторитету мисливця, знову кинувся навздогін. Я знову затамував подих. Ще мить, буквально кілька стрімких кроків… І звірятко кулею пірнуло в глибоку, надійну нору під міцним корінням старого дерева.

Барс загальмував так різко, що ледь не зорав носом пухку землю галявини. Зупинився. Спантеличено просунув морду під коріння — але навколо панувала суцільна тиша. Тільки два довгих вуха на мить визирнули з темряви схованки й одразу сховалися назад. Вони ніби глузливо помахали йому на прощання.

Барс безсило сів на хвіст. Ображено подивився на дерево, потім повільно перевів погляд на мене. Його морда була настільки нещасною, що я просто не втримався і засміявся вголос, порушивши тишу лісу. Брови хижака були насуплені, крила безвільно опущені, а вуха сумно обвисли. Весь його вигляд промовляв: «Я взагалі-то так не домовлявся з природою». Він щиро не розумів моїх веселощів. Чесно кажучи, я й сам до кінця не знав, чому мені так весело й легко на душі. Але це нове почуття було прекрасним, воно наповнювало тіло живою енергією. Я поглянув на маленького зухвальця, який уже обережно вистромив кінчик носика зі своєї схованки. Тваринка перевіряла, чи минула загроза. Подумки я вирішив: наступного разу в цій вічній лісовій грі я закладуся саме на цього пухнастого хитруна.

Згодом, підкоряючись моїй волі, ожили й таємничі глибини великого океану. Туди, у щільну товщу синьої, нерухомої тиші, куди моє денне світло доходило лише лагідним, розсіяним натяком, я поселив величних черепах. Вони рухалися неквапливо, статечно й гордо, мов глибокі філософські думки, що нікуди не поспішають у суєті. На своїх могутніх, міцних панцирах вони несли цілі відбитки прожитих епох, візерунки яких нагадували карту прадавнього неба. Черепахи неспішно ласували довгими водоростями. Ці морські рослини м'яко колихалися під водою, наче шовкове волосся сплячого моря, що бачить сни про сушу. Кожен рух масивних лап черепах нагадував глибокий подих, розтягнутий на цілу хвилину. Вони добре знали, що в океані часу завжди більше, ніж будь-де інде, і його не варто витрачати на поспіх.

А поміж цими велетнями стрімко пролітали дельфіни. Вони були грайливі, швидкі й різнокольорові, мов живі скалки веселки, які раптом навчилися дихати під водою і плавати. Вони не належали лише одному темному водному царству, їх вабило сонце. Дельфіни так само легко й невимушено виходили на піщану сушу материків, як і за першим покликом поверталися назад у прохолодну, рідну глибину. Для цих істот взагалі не існувало кордонів чи штучних меж між двома світами. Був лише їхній вільний, ніким не обмежений вибір, де саме перебувати цієї миті й куди спрямувати свій рух.

Наостанок я створив зовсім крихітних, дивовижних птахів, які мали прикрасити повітря. Їхні тендітні крила були наскрізь прозорими — але не порожніми, а сповненими чистим, концентрованим світлом. Воно проходило крізь них, мов крізь найтонше кришталеве скло, залишаючи на теплій землі тремтливі, мереживні візерунки тіней під час їхнього швидкого польоту. А довгі й тонкі дзьоби пташок, схожі на срібні голки, були створені для того, щоб пити солодкий, запашний нектар.

Ці пташки оселилися прямо всередині великих квіткових бутонів, сприймаючи їх як затишні, теплі будиночки. Пелюстки квітів самі собою гостинно розкривалися назустріч кожному ранковому сонцю, випускаючи своїх маленьких мешканців. Пташки збирали золотавий квітковий пил, який м'яко осідав на їхніх прозорих крилах, і перетворювали його на густий, пахучий мед. Цей нектар був такий солодкий, як перше слово любові, сказане в абсолютній тиші народженого світу, коли Творець уперше відчув, що простір навколо більше не порожній.