Розділ 2. Фіолетовий ліс

Настав день, коли мені нестримно захотілося втілитися у власному всесвіті. Мені забажалося стати його живою, невіддільною частиною, відчути на собі щільність повітря та тепло справжнього ґрунту. Для цього я обрав одну дивовижну, загублену на краю галактики планету. Два її великі супутники невпинно кружляли в нічному небесному океані. Вони були схожі на пару вірних, глибоких очей, що ніколи не заплющуються від утоми, охороняючи крихкий спокій мого нового дому.

Там шумів прадавній фіолетовий ліс. Він залишався незайманим, диким, чистим у кожній своїй прожилці. Його раніше не торкалася навіть моя власна творча воля — я дозволив йому прорости самостійно з тих перших зерен, які посіяв. Нову планету ділили два великі материки, і обидва вони цілковито потопали в цих нескінченних смарагдово-фіолетових нетрях. Ліс чуйно дихав в один-єдиний унісон із порами року, які змінювали одна одну з неймовірною точністю. Весна там м'яко й плавно переходила в тепле літо. Літо віддавало свої яскраві барви золотій, тихій осені, що огортала дерева м’яким сяйвом. А лютої, нищівної зими ця благодатна, закохана в життя земля не знала взагалі ніколи. Холод не мав сюди доступу.

Швидкі, кришталево прозорі ріки брали свій початок високо в горах, де засніжені вершини торкалися самих зірок. Там чисте повітря ще добре зберігало первісну, недоторкану прохолоду великого творення. Вони прокладали свої звивисті стежки крізь хащі до безкрайнього, глибокого океану, незмінно несучи цю прадавню пам'ять у своїх чистих, невпинних водах. Кожна крапля розповідала історію початку світу.

Місцева доба тривала тридцять шість годин, даруючи живим істотам багато часу для відпочинку та радості. Двадцять із них належали теплому, щедрому сонцю. Воно заливало все навколо прямовисною гарячою засмагою, змушуючи листя виблискувати глянцем. А шістнадцять годин належали лагідному місячному сяйву. Тоді два супутники ділили між собою залишки денного світла, створюючи химерну гру тіней. Тому ця планета ніколи не занурювалася в повний, гнітючий морок. Навіть у найглибшу ніч там завжди жевріло м'яке, заколисуюче відлуння дня. Воно ніяк не хотіло повністю згасати, тримаючись за верхівки дерев.

Я лише злегка торкнувся загальної архітектури цього дивного світу, дозволивши природі самій завершити малюнок. Своїми думками я виплекав дерева-велетні. Їхні смарагдові, масивні крони сягали самої стратосфери. Вони прошивали пухнасті білі хмари, мов тонісінькі голки — небесний, невагомий шок. А в гущавині цих піднебесних гілок, де повітря було щільним і солодким, я оселив повітряних китів. Ці величні істоти мали по чотири легких, майже прозорих плавники. Кити ніжилися в теплих повітряних потоках так, ніби небо було для них ще одним безкрайнім океаном, позбавленим штормів. Вони неспішно ласували соковитим, молодим листям і співали пісень. Ці пісні були тужливими, протяжними й безкінечними, мов саме це неосяжне небо. Спів тихим, вібруючим ехом котився від однієї живої крони до іншої, заспокоюючи ліс.

Згодом я створив хижака. Ліс потребував балансу, тому на весь цей великий світ з'явився лише один-єдиний мисливець. Це був граційний фіолетовий барс із пухнастими, міцними крилами. Він зовсім не злітав у небесну вись до повітряних китів, поважаючи їхній простір. Барс плавно ширяв у густому затінку між стовбурами-велетнями, вистежуючи шлях. Він був безшумний і невловний у кожному своєму м’якому русі. Наче тінь, що раптово навчилася жити власним, незалежним життям.

А щоб його мисливська, закладена мною природа мала свій глибокий сенс, я виростив для нього здобич. Нею стало маленьке, кумедне пухнасте створіння з довгими, неймовірно чуйними вухами. Воно мало шість прудких лапок та крихітні, схожі на перлинки ріжки. У ньому дивним чином поєдналися зворушлива, дитяча лякливість та кумедна впертість. Воно було створене, щоб майстерно заплутувати свої сліди й тікати у найглибші нори. Воно не вміло і не повинно було приймати відкритий бій.

Так у моєму фіолетовому лісі народився найперший, незламний закон життя. Хтось завжди наздоганяє, відчуваючи азарт, а хтось — щосили біжить уперед, рятуючи себе.

Барс любив годинами лежати у високій, соковитій траві, сховавши крила. Він спостерігав за лісовою галявиною з таким байдужим виглядом, ніби опинився тут абсолютно випадково, підкоряючись ліні. Полювання його в такі хвилини геть не цікавило. Він просто вирішив відпочити в прохолодному затінку від денної спеки. За кілька десятків кроків від нього, не помічаючи небезпеки, серед кущів бавилися маленькі пухнастики. Їхні шість лапок миготіли так прудко, що здавалося, сама земля під ними кудись квапилася й утікала з-під кігтиків. Довгі вуха кумедно підстрибували в такт кожному швидкому руху, ловлячи звуки вітру. А ріжки то ховалися у густій, яскравій зелені плодів, то з'являлися знову. Малюки бавилися з навколишнім світом у щирі хованки.

Один із цих пухнастих малюків зупинився біля самого коріння старого, моховитого дерева. Він із великим натхненням та дитячим запалом заходився копати вогку землю. Хлопчик працював так затято й зосереджено, наче був справжнім майстром своєї справи, від якого залежить доля лісу. Зрештою, після довгих зусиль, він витягнув на світ соковитий білий корінець. Малюк переможно вхопив його своїми крихітними зубами, неймовірно пишаючись такою знахідкою. Він ще не знав, що за кожну перемогу в цьому світі доводиться платити безпекою.