Розділ 1. Початок

Я розплющив свої очі, яких іще не мав у цьому світі. Крізь первісну, цілковито неторкану порожнечу проросла моя найперша думка: «Що там, за межею?» Тієї самої миті я назавжди перетворився на вічного шукача, приреченого зазирати у безодню й шукати те, чого досі не існувало. Початкова пустка не мала меж, вона лякала своєю статичністю, і ця нерухомість вимагала дії.

Потім у суцільній тиші раптом забриніло інше важливе питання: якщо я вже існую, то де саме це відбувається? Де межа мого власного «я» і де починається простір для мого майбутнього витвору? А якщо цього потрібного простору, цього життєдайного «де» досі немає навколо, значить, я маю виліпити його повністю самотужки. З нічого, з власної уяви та невимовного прагнення руху.

І я впевнено почав творити. Мої найперші кроки були майже невідчутними для великого спокою. Я обережно брав найтендітніше, що тільки міг знайти у своїй свідомості, і м’яко поєднував із таким же крихітним. Мале горнулося до малого, слухняно підкоряючись моїм невидимим пальцям. Так на світ з'являлися перші невидимі часточки, атоми, невагомі цеглинки німої тиші, яка ще зовсім не знала свого імені. Простір почав ущільнюватися, він набував ледь помітної структури, дихав передчуттям чогось грандіозного. Згодом я наважився на більший крок і поєднав мале з неосяжним. Тоді у глибокій, густій сутіні раптово спалахнули перші галактики — наче пригорщі яскравих вогняних бризок у суцільній темряві, яку я ще не встиг назвати ніччю. Вони прорізали початковий морок своїм новонародженим світлом, засліплюючи саму пустку. Я подарував їм вічний рух, змусивши обертатися навколо прихованих центрів тяжіння. Закрутив їх у повільні золоті спіралі, які були дуже схожі на величний танець без музики, без жодних глядачів і без сцени. Це був мій особистий театр, де я виступав і режисером, і єдиним поціновувачем.

Я запалював зорі одним лише коротким порухом своєї думки. Кожна з них спалахувала яскраво й неминуче, коли їй ставало занадто тісно в моїй уяві. Вони виривалися на волю, немов розплавлене золото, займаючи свої чіткі місця на нічному небосхилі. Вогняні гіганти, блакитні надзірки, крихітні білі карлики — усі вони завдячували своїм спалахом моєму першому творчому натхненню.

Саме так народився час. Його перший, досі нечуваний відлік рушив від мене, мов м'які хвилі, що розбігаються водою від кинутого в озерну гладінь важкого каменю. Тим каменем був я сам — Творець, який порушив одвічний спокій нерухомості. Час став невіддільною частиною мого великого задуму — першим, що почало повільно віддалятися від свого засновника, і водночас єдиним, що залишиться зі мною навіки. Він вимірював тривалість зоряних життів, рахував оберти новонароджених планет і плів невидиме полотно історії всесвіту.

Я творив, іще не маючи жодного людського слова для цього дивовижного дійства. Я просто був, зовсім не замислюючись над глибокою суттю буття чи філософськими категоріями. Мені не потрібні були визначення, бо я сам був визначенням для всього. Моя воля перетікала у матерію без жодних зусиль, аж доки моє творіння не зробило свій найперший самостійний подих.

Галактики вирушили у власний нескінченний шлях. Далекі сонця спалахували, проживали свої довгі, відміряні віки й тихо згасали у темряві — уже не за моїм безпосереднім велінням чи щохвилинним наказом, а коригуючись тим глибоким внутрішнім законом, який я залишив їм замість себе. Це була саморегульована система, ідеальна у своїй математичній красі. Коли в одному куточку всесвіту згасало знесилене, старе світило, десь у неосяжній далечині обов'язково народжувалося нове, молоде й повне сил. Жива енергія не зникала в нікуди й не з'являлася нізвідки. Вона м'яко перетікала простором, наче подих, що вільно переходить з одних грудей в інші. Усе навколо підкорилося цьому дивовижному руху, цій німій справедливості буття, яку я не нав'язував грубою силою, а лише одного разу дозволив. І вона розквітла.

Я пам'ятав кожен атом у своєму всесвіті, знав їх поіменно, як знають найдорожчі серцю речі, як знають кожну дрібницю у власному домі. Проте яку саме подобу вони приймуть у процесі своєї вікової еволюції, у яку форму виберуть об'єднатися чи яким дивним станом обернуться — цього я вже не торкався. Це невід'ємне право належало їм самим, моїм маленьким цеглинкам великого полотна.

Мій усесвіт виявився повністю бездоганним. Неосяжні зоряні скупчення, що нагадували діамантовий пил, величні планети із різнокольоровими кільцями, загадкові й небезпечні чорні діри, що викривлювали сам простір, космічні туманності, що клубилися у порожнечі, мов пара на лютому морозі, та комети, які прошивали нічний морок тонкою срібною ниткою. Кожна деталь була водночас простою і безмежно глибокою, неповторною, як обличчя, якого ще ніхто ніколи не бачив. Вони не існували самі по собі, відірвані від загального ритму, — вони чуйно відгукувалися одне одному, гармоніювали й спліталися в єдине, живе, дихаюче полотно. Воно було моїм, і водночас уже належало всьому простору, стаючи спільним надбанням народженого часу.

Усе живе рухалося, змінювалося й невпинно текло крізь простір та вічність, адже навіть найменша зупинка, найменша затримка у цьому русі стала б зрадою того великого закону, який дарував їм життя. Рух був релігією цього всесвіту, його серцебиттям.

Я перебував усюди й ніде водночас. Пронизував своє творіння зсередини, кожну гарячу зоряну корону, кожен шматочок космічного льоду, і водночас залишався далеко за його межами — як чистий голос, що лунає в закритій кімнаті, і як затишна тиша, що цю кімнату обіймає з усіх боків. Тоді я вперше усвідомив дивну істину: я є всім і водночас нічим. Я перебуваю скрізь, у вічному, незмінному «зараз», де немає звичного минулого й прихованого майбутнього. Я — Творець, який перетворився на завороженого, мовчазного спостерігача за власним твором. Я — безпосередній учасник і водночас володар усього світу. Але разом із тим я не володів нічим матеріальним, бо мати справжню владу можна лише над тим, що існує окремо від тебе, має кордони й виміри. А я не був відокремлений від жодної живої часточки, я був розчинений у них без залишку.