Газета 15-20-х районів. Колонка “місцеві жителі, і що вони думають”

Газета 15-20-х районів. Колонка “місцеві жителі, і що вони думають”.

Творець світів

Мене звати Генріх Харінгтон, і це моє перше оповідання. Цього року я вийшов на пенсію, і мені сумно від того, що я не можу ходити на свою улюблену роботу, котрій присвятив усе своє життя з самого шкільного віку. Думаю, що поділитися з молодим поколінням своїм досвідом це краще, що я можу зараз зробити. Тож, нумо знайомитись. 

Мене звати доктор Генріх Харінгтон, і я головний психіатр місцевої психіатричної лікарні до того, як вийшов на пенсію. 

Історія починається тридцять чотири роки тому. 

Був у нас один пацієнт, що став на облік в шість років з дисоціальним розладом особистості та агресивною поведінкою. Його привели батьки, які жалілися на ненормативну поведінку, повну зневагу їх слів та відсутність розкаяння після своїх вчинків. Раніше лікарі їм казали, що в них просто бунтар, холерик, активна дитина, і таке інше просто, щоб не гаяти свого часу, і не проводити обстеження, які могли спричинити собою паперову тяганину.

Через чотири роки він знову до нас завітав. Але цього разу разом з поліцією, та направленням до психіатра, на обстеження, та розглядання стаціонарного лікування, за потребою. Елайя, як звали хлопця, міг вбити дівчинку, скинувши її з третього поверху школи. Все обійшлося зламаною рукою, струсом мозку першого ступеня та компенсацією. Як з’ясувала поліція, та дівчина зачепила юнака в коридорі, і той штовхнув її у вікно, що зовсім не вписується у норми дитячої поведінки. 

Спочатку підозрювали домашнє насильство над дітьми або між подружжям. Десятирічна дитина – майже повне відображення своїх батьків. Так, вже має свій характер, але не настільки відокремлена від батьків, щоб повністю щось приховувати або, навпаки, показувати.

Ми впевнилися, що помилялися, після тестування батьків. Їхні результати були абсолютно нормальні, притаманні усім здоровим людям, які не потребують роботи з психіатром, чого не скажеш про результати малого. Дисоціальний розлад тільки вкоренився в ньому, використання сили він все ще вважає нормальним, а також, в той проміжок в чотири роки, в нього з’явилися галюцинації, які й досі його не відпускають. І, що найголовніше в цій історії–це його теоманія. Він сказав, що він–це Бог. Елайя вважав себе творцем цього світу, і це доволі непокоїло як мене, так і моїх колег. Ми ніколи не упускаємо такі деталі, але цього разу ми звернули на них особливу увагу, бо його батьки не тільки підтвердили його слова, але й дещо додали. Вони розповіли мені таку річ, що всі люди, яких він не любить, чи які зробили щось, що не сильно йому подобається, потім страждають від чогось. Це може бути звичайний збіг, але подейкують, що малий має якісь паранормальні здібності. У містику я не вірю, але їхні слова я почув, і взяв до уваги.

На підставі його антисоціального розладу, високого рівня агресії, комплексу бога та спроби вбивства, нам довелося покласти його у лікарню до того часу, як ми не зможемо покращити його стан. Тоді я був ще молодий, а звання лікаря в мене було лише п’ять років, а хлопця довірили мені, як найскладнішого пацієнта у моїй практиці. Як не дивно, чи може сумно, він назавжди став моїм найскладнішим і найцікавішим випадком. З того часу пройшло тридцять років, я вже вийшов на пенсію, а той хлопець ще знаходиться у своїй кімнаті. Хоча, який він вже хлопець, йому на цей момент вже сорок років, а ми все ще не можемо нічого заподіяти. 

Він ще в дитинстві мав сильний вплив на людей. Він завжди знав, що треба зробити, щоб отримати те, чого він прагне. Він вправно маніпулював людьми, але, на відміну від інших соціопатів навіть не намагався проявити якісь емоції, як зазвичай роблять такі люди, щоб мімікрувати під соціум, що ще сильніше дивувало нас. 

Пам’ятаю, як до нього пустили нову медичну сестру. Агата була повна амбіцій, і мала достатньо досвіду, тож їй дозволили до нього пройти. Це був вже вищий рівень, за врятованих суїцидників, які перебували у нас на реабілітації, молодих людей з РХП та “Наполеонів”. Малому не сподобалось, що до нього прийшла незнайома йому людина, і він хотів її спровадити. Спочатку в нього це не вдавалося, все ж таки жіночка навчалась протидіяти таким, як він, це буквально одна з найголовніших навичок будь-якого лікаря, а особливо такого, який працює в нашій сфері. Але, як я вже написав, Елайя ніколи не був простим хлопцем, а до того ж за відсутності того, що люди називають “совістю”, а також людяності та емпатії, він йшов напролом. Він зміг довести Агату. Вона покинула його палату, і більше навіть не просилася до нього.

За п'ятнадцять років, не доживши місяць до свого ювілею в сорок років, вона повісилася. Амбіційна, але занадто добра. Бажання допомогти усім перетворило її на такого ж нашого пацієнта, як і ті, за ким вона піклувалася. 

Звичайно, що про такого хлопця в нашому маленькому місті не могли не прознати місцеві ЗМІ. Не знаю, з допомогою це поліції, батьків тієї дівчини, чи кого ще, але до нашої лікарні припожалував журналіст. Грошей нам тоді сильно бракувало, тож підкупити власника було дуже легко, якщо маєш чим. За наказом директора, відмовити я не міг, тож, журналіста пропустили. Він представився. Гарріс Дюранті. Ніколи не забуду його ім’я, звичайно, якщо мою пам’ять не атакують специфічні хвороби.

  Спочатку він провів інтерв’ю зі мною, як з лікарем, що знає про нього більше за всіх. Не зможу згадати, що точно він в мене питав, але розпитував він мене доволі довго. Після того, як Гарріс закінчив зі мною, він попросився до хлопця. Як відповідальний за свого пацієнта, я пояснив чоловіку, як правильно поводитись з ним. Одним з найголовніших правил є не давити на пацієнта. Це правило розповсюджується, взагалі-то, на всіх наших клієнтів, але на Елайю особливо, він міг вдарити, кинути в дратівника чимось, почати давити морально(згадаємо Агату, царство небесне). Ми ніколи не могли вгадати його реакцію.