42

Адам Бітлер

Я відвернувся до вікна, немов намагаючись впорядкувати в собі власні думки. Чому, коли я був поруч із нею, слова так невловимо змінювали свій сенс, і я щоразу відчував цей глухий біль — ніби я вже сказав занадто багато, втративши будь-яку стриманість. Мелодія дощу за вікном, що нескінченними краплями розсипалася по склу, перетворювалася на тягучу симфонію, таку ж безвихідну, як і моя душа.

— Сьогодні й справді занадто рясний дощ.., — прошепотів я, спостерігаючи за потоком, що повільно стікав, прокладаючи тонкі водяні доріжки на вікні. Немов дощ знав, чого я прагнув і водночас чого боявся.

Ледь не всю ніч я спостерігав за цим.. напевно, як і увесь сьогоднішній день. Я ніяк не міг зібратись та написати бодай щось. Немов той самий вогник, що змушував мене писати, давав мені натхнення скільки років, вмить погас, залишаючи мене одного з увімкненим документом на ноутбуці, який так і просив, аби я згадав про нього… бодай колись, бодай трішечки.

— Я люблю дощ…

Я здригнувся, не розуміючи, чи справді почув це. Вона дивилася у вікно, наче заглиблена в особисту сповідь, а я не відводив від неї погляду. Здавалося, що увесь цей час ми сиділи поруч у мовчанні, не розуміючи, що нам потрібно один від одного. Вона щось знайшла у дощі, чого раніше, мабуть, не бачила, але й досі дивувала мене своєю відвертістю.

— Любиш? — перепитав я, трохи здивовано, намагаючись зібратися з думками. — Ти завжди казала мені інакше. Ніби дощ був для тебе чимось сіро-одноманітним. Він нагадував тобі шкільні будні, набридливі книги та холодні осінні ранки. Хіба не так?

Вона повільно повернулась до мене, і в її очах відбилося м’яке світло. Та усмішка.. була наповнена чимось таким неповторним і спокійним, що я відчув, як щось у мені почало розчинятися. Мелісса зручно вмостилася на дивані, обіймаючи себе руками, ніби приховуючи в собі загадку, яку могла розгадати лише вона. Чому я так легко згадував із нею наше минуле? І як вона наважувалася дивитися на мене так спокійно, так відверто, змушуючи відчувати, що час для нас зупинився?

— Але ж ти сам казав, що все змінюється, — промовила вона, глибоко вдивляючись мені у вічі. — Колись я й справді ненавиділа дощ. Але тепер… тепер я його люблю.

Я усміхнувся, злегка кивнувши головою. Авжеж.. авжеж я казав це, коли вона запитувала мене щодо телефонних дзвінків. Хоча, знала б вона, що я так і не любив розмовляти по телефону досі, як і раніше..

— І як давно твоя ненависть до дощу змінилася на любов? — обережно перепитав я, немов підсвідомо, знаючи вже відповідь..

— Не так давно… — прошепотіла вона, опускаючи очі кудись вниз, а її голос знизився, наче вона розмовляла з собою. — Можливо… то була осінь, кінець осені. Десь більш як десять років тому…

Що?.. що вона тільки що сказала? Вона… вона полюбила дощ тільки через той..

Здавалося, світ зупинився. Її слова осіли на мені, як важкий дощ, що змиває старі сліди на землі. Моє серце на мить завмерло, коли в голові спалахнули спогади — той день, той сильний дощ на наступний день..

Вона пригадала саме той день?

Я глибоко зітхнув, відчувши, як мої руки ледь помітно тремтять. Я намагався знайти в собі сили говорити, але в голові було порожньо, наче зливи забрали всі слова.

— П’ятнадцять років тому, — прошепотів я, глянувши на дівчину.

Я завжди обожнював дощі.. такі теплі, літні, легкі.. Проте, коли він починав розходитись та ставати все ряснішим, я немов переносився у той день.. І я зненавидів це... Злива нагадувала мені про мої почуття, які ніяк не йшли.. які я ніяк не міг знищити у собі… І.. якщо бути щирим, я був цьому шалено радий.

Мелісса знову підсунулась до мене, обережно, ніби боячись, поклала свою долоню на мою руку. Її теплий дотик, змусив мене на мить затримати дихання, продовжуючи спостерігати за її м’яким.. таким магічним поглядом, який досі манив мене, як вперше.

— Знаєш, Адаме, — її голос набув такого тепла, що я був змушений підняти на неї погляд. Вона схилилася ближче, і я відчув її гаряче дихання на своїй щоці. — Можливо, мені знадобилося багато років, щоб зрозуміти, що в дощі немає нічого поганого. Він лише змиває те, що не має залишатися. Але його вода може приносити й те, що по-справжньому цінне, те, що потрібно зберегти.

Її очі, глибокі й теплі, ніби обпікали моє серце, і в ту мить не існувало нічого, окрім нас із нею. Вона була так близько, як не була ніколи, і я зрозумів, що все життя чекав цього моменту. Відстань, яка роками нас розділяла, наче зникла, стираючи болючі спогади.

— На добраніч, Адаме..

— Ні, — промовив я, схопивши її за руку, коли вона вже була готова йти.

Вона здивовано подивилася на мене, однак в її очах було щось, що раптово заспокоїло мене. В її погляді відчувалася вся тиша цих років, і я більше не міг дозволити собі відпустити її. Тільки не зараз. Не знову.

— Ти не втечеш більше від мене.

І майже не вагаючись, легенько потягнув її до себе. У ту мить, коли вона опинилася в моїх обіймах, усі сумніви зникли. Ми стояли так, близько одне до одного, як ще ніколи раніше, і я нарешті зважився. Серце гулко билося в грудях, проте я зібрав усю впевненість, що мала моя душа, і схилився, торкнувшись її губ…