38

Мелісса Корець

Я підняла очі до вікна, і мене зустріла картина шаленої зливи. Ще вночі я помітила, як почався дощ, але навіть не уявляла, що він триватиме до самого ранку, тільки стаючи ряснішим, заповнюючи кожен куточок вулиці дрібними сріблястими краплями. Здавалося, такий сильний дощ не йшов вже дуже давно… і зараз він ніби хотів змити все, що було до цього.

Дощ… Я обожнювала його. Мабуть, більше за будь-яку іншу погоду. Є в ньому щось затишне й незвичайне, наче час уповільнюється, дозволяючи на хвилину зупинитись. Хоча, якщо подумати, в дитинстві я щиро ненавиділа дощ. Він завжди здавався мені сірим, сумним і затісненим, таким, що змушував залишатися вдома й читати шкільні підручники, які здавалися неймовірно нудними. Однак з часом усе змінилося. Тепер ці сірі краплини за вікном приносили відчуття спокою, безпеки та якоїсь легкої меланхолії, яку я чомусь полюбила..

— Я тобі вже казала, що мій тато не дуже в захваті від того, що якийсь хлопець ледь не щоночі приїздить до мене? — посміхнулася я, пильно дивлячись на Адама, який стояв біля будинку батьків, у всій своїй упевненості.

— Ще скажи, що ти мене теж не дуже рада бачити, — відповів він, звівши брови, а його обличчя засвітилося тією фірмовою усмішкою з ямочками, які мали якийсь особливий магнетизм на мене.

— Ти дурень, Бітлере, — ніжно сказала я, обіймаючи його обличчя долонями, перш ніж притягнути його до себе у м'якому поцілунку.

— О, то ти все ж рада мене бачити? — прошепотів він, на секунду перериваючи наш поцілунок, щоб зазирнути в мої очі.

— Хм… а ти як гадаєш?

— Гадаю, що тобі вже давним-давно пора переїхати до мене, Меліссо, — рішуче й дуже впевнено сказав він, знову усміхнувшись. — Ти могла б чекати мене вдома, в моїй квартирі, а не тут, де ми розбудимо весь район. Я, звісно, не проти забирати тебе, але... так було б значно простіше. І, чесно кажучи, добре жити разом, правда?

— Ну-у, не знаю… І що ж ми будемо робити, живучи разом? — з легким піддражнюванням запитала  я, трохи схиливши голову вбік, тоді як його руки ніжно обіймали мою талію.

— Ти ще й питаєш? — він зіграв здивування, зводячи брови. — Будеш готувати мені борщ і прати мої носки.

— Адаме!

Я легенько вдарила його по плечу, а він тільки посміявся, не зважаючи на пізню годину й на те, що сусіди могли почути його гучний сміх, який, здавалося, пробуджував навіть нічну тишу.

— Добре, добре, жартую, — промовив чоловік, ніжно залишаючи короткий поцілунок на моїй щоці. — Тоді, як варіант: я буду готувати нам борщ і прати свої носки, а ти будеш мені співати в той час. Згода?

— А що, як я захочу, щоб ти й мої поправ?

— Ні, ну це вже забагато хочеш, Меліссо! — він удавано покачав головою, а потім раптом притягнув мене міцніше, дивлячись мені в очі. — Але.. Якщо ми справді житимемо разом… я думаю, я навіть зможу на це погодитись.

Новин від Руслана так і не було. І, якщо чесно, мені було байдуже. Його вчорашня поведінка залишила по собі гострий, наче ножем розрізаний слід. Колись я ще могла закривати очі на його нічні від’їзди, на дзвінки, які він приймав десь у затінку коридору, на часті виправдання, що приходили разом з запахом дешевого алкоголю. Але вчора мій терпець урвався. Нарешті.

Я взяла до рук одну з тих книг, яку купила вже давно, проте так і не наважувалась розкрити. Можливо, причина була в тому, що я ніколи не належала до тих відданих читачів, які закохуються у кожне слово, проживають кожен рядок із запалом. А можливо, я справді… не могла. Досі не могла наважитись прочитати її.. Принаймні тому, що добре знала про, що ця книга.. і… хто її автор.

Я гортала перші сторінки, слухаючи, як дощ шалено барабанить по даху, створюючи ритм, що перекривав навіть шепіт думок. Це однозначно була найкраща ідея — читати, сидячи на затишній терасі у теплому пледі. На мить, я підняла очі від книги й побачила, як по шибці стікає цілий потік дощу, наче весь цей сум і весь цей біль виливався з мене і стікав з небес. І мимоволі, я посміхнулась.. це справді було чарівно.

— Ти одна тут? — я обережно повернула голову, зустрічаючись з цим милим та щирим поглядом Софії. — Я тебе не злякала? Можна приєднатись?

— Все добре, сонце, — з  посмішкою відповіла я, запрошуючи її сісти поруч. — Мені подобається твоя компанія.

Софія м’яко всміхнулася, а в її очах промайнув щирий блиск, той, що викликає справжнє тепло, коли навколо дощ і вітер. Вона вмостилася поруч, притулилася до мене, і я вкрила нас обох, обійнявши так, ніби ці миті могли тривати вічно.

— Мені твоя теж, — пошепки провила дівчинка, обійнявши мене також. І ці обійми справді були надзвичайними. — Що ти читаєш?

Я усміхнулась, відкладаючи книгу на столик, що стояв поруч з нашою гойдалкою.

— Думаю, автора цієї книги ти добре знаєш, — я посміхнулася, хоча відчувала легкий трепет у грудях. Якби тільки вона знала, які спогади приховані у мене з цим відомим автором.

Софія на мить замислилась, а потім кивнула.