32

Адам Бітлер

Ми нарешті приїхали до озера. Всі дружно вийшли з машини, розминаючись після дороги, та почали розходитися в різні боки, розглядаючи місцевість. Повітря було прохолодним, свіжим, і здавалося, що тут усе мало бути спокійним і безтурботним. Але не для мене.

Після розмови з друзями, дивні відчуття лише посилилися. Питання буквально переповнювали мою голову, як вода, що тисне на стіни греблі. Я намагався позбутися їх, відволіктись на приємний пейзаж, проте нічого не виходило. Здавалося, що чим більше я думаю, тим більше питань виникає, і тим менше в мене є відповідей.

Ната, звичайно, може мати рацію. Вона запевняла, що якби Мелісса дійсно була вагітна, то вже б поділилася цією новиною з нею — адже вони близькі подруги. Це заспокоювало мене, але не надовго. Бо водночас я не міг позбутися теорії Артема. А що, якщо Руслан сказав це не просто так? Можливо, він щось підозрює чи вже розуміє більше, ніж показує? А це був його хитрий спосіб показати, що вона належить йому? Всі ці сумніви не давали спокою, вони вгризалися у свідомість, як голки, лишаючи після себе туман невизначеності.

— Здається, неподалік був гарний бар, — з посмішкою раптом заявив Артем і, не зволікаючи, кинувся кудись в інший бік. Я ледве стримав сміх — адже, бар знаходився в іншому боці, але Артем виглядав таким ентузіастом, що зупиняти його не мало сенсу.

— Він нас наздожене, — спокійно сказала Ната, дивлячись у бік озера. Вона підійшла до вільного лежака і з легкістю зайняла його, скидаючи взуття та розтягуючись під сонцем.

Я теж кинув погляд на озеро. Поверхня води, майже дзеркальна, відбивала все довкола, мов реальність і фантазії змішалися в одне ціле. І в цей момент все здавалося таким далеким — і Руслан, і Мелісса, і всі ті заплутані думки про її можливу вагітність. Проте водночас я знав, що це лише ілюзія. Занадто багато питань, занадто мало відповідей. І десь глибоко в душі, я не міг позбутися відчуття, що скоро все це випливе назовні. Щось неминуче мало статись.

— Тато, я хочу сходити в магазин, ти будеш щось? — донька обережно доторкнулася до моєї спини, її ніжний голос повернув мене з роздумів до реальності.

— Так, візьми всім морозива, — відповів я, усміхнувшись і протягуючи їй свою картку.

Софія швидко усміхнулась у відповідь, і, немов маленька блискавка, побігла в бік невеликого магазинчика, що виднівся неподалік. Я ще кілька секунд спостерігав за її швидкими рухами, аж поки її силует не розчинився в натовпі. Видихнувши, я знову поглянув на своїх друзів і вирішив приєднатися до них, вибравши собі вільний лежак поруч. Сонце було не надто пекучим, але його промені приємно гріли, занурюючи мене в легкий стан розслабленості.

— Щось тут людно, — пробурчав Руслан, знімаючи сонячні окуляри. Його обличчя було незадоволеним, як завжди. — Тут завжди так?

— Це ж ви обрали їхати аж сюди, за місто, — я легко відповів. — Я пропонував менш людне місце, але ви вирішили, що тут буде краще.

Руслан прижмурив очі, немов би згадуючи той момент, коли приймали рішення, утім вочевидь не хотів визнавати, що не мав рацію.

— Ага, авжеж. Тут гарно, є бар, магазини, лежаки — усе, як у людей, а там, куди ти пропонував, тільки кущі та пісок, — Ната усміхнулась, продовжуючи наносити на себе черговий шар крему від сонця. — Нам же потрібні нові фото, бодай якісь.

Я мимоволі засміявся, спостерігаючи за її невтомним прагненням створювати "ідеальні моменти" для соціальних мереж.

— Щось не занадто перспективно, — пробурмотів Руслан, і його голос був напружений. — Ваші колеги й подруги виставляють фото з Мальдів, а ви тут, у Карпатах.

— Мене все влаштовує, — несподівано тихо, але рішуче відповіла Мелісса. Її спокійний, майже байдужий тон чітко контрастував із напруженістю Руслана.

Руслан змінив позу, його обличчя напружилось, наче він вловив щось, що його зовсім не задовольнило.

— Скажи ще, що та відпустка в Іспанії, біля моря, була значно гірша за цю, — у його голосі чувся виклик. Він не міг стриматись, і ця спроба здавалася йому своєрідним випробуванням — чи скаже вона щось, що підтвердить його правоту?

Мелісса закотила очі, ледь помітно, але цього було достатньо, щоб зрозуміти її ставлення.

— Я не кажу, що щось гірше, а щось краще, — відповіла вона, злегка знизуючи плечима. Її голос був рівним, навіть трохи відчуженим. — Просто мені подобається ця атмосфера. Пахне хвоєю, ми в горах, з усіма своїми.

Її слова мали б заспокоїти ситуацію, але Руслан, здавалося, вловив щось зовсім інше. Він знову примружився, його погляд став гострим, майже недовірливим.

— Своїми... — він прошепотів це майже беззвучно, але кожен із нас почув ці слова. Потім він різко встав, немовби вирішив, що має негайно змінити місце. — Я піду в бар.

Я лише зітхнув, спостерігаючи, як він іде у протилежному напрямку від того, де насправді був бар. Мабуть, навіть і дорогу туди не знайде.

— Хіба він не за кермом? — раптом перепитала Ната, уважно дивлячись на Меліссу. Її подруга лише знизала плечима, ледь хитнувши головою, немов це питання було абсолютно неважливим.

Я мовчки перевів погляд на Руслана, що йшов у бік бару, і раптом відчув, як спека й втома починають брати своє. Сьогодні я, на диво, був одягнутий як справжній пляжник: шорти для плавання, крокси й футболка. Ніяких сорочок, хоча думка одягнути яскраву гавайську все-таки промайнула.

Зараз, я просто зняв футболку і розлігся на лежаку, надягаючи сонячні окуляри. Це було своєрідною перевагою — тепер ніхто не міг бачити, куди насправді спрямовані мої очі. А мені дуже хотілося розглядати все навколо, непомітно, але уважно.

— Здається, вони загубились, — пробурмотіла Ната, більше сама до себе, теж вмощуючись на лежаку поруч.

— Ти не йдеш купатися? — запитав я, злегка повернувши голову в її бік. Сонце світило прямо у вічі, однак це зовсім не заважало.

— Поки хочу полежати, — відповіла вона, усміхаючись і підставляючи обличчя теплим променям.