23

Мелісса Корець

Ми деякий час продовжували непорушно лежати, просто дивлячись на прекрасні зірки. Здається, в цю хвилину я відпустила все.. Все, що мене турбувало та викликало багато питань, змушуючи мій мозок постійно бути у напрузі. А зараз — я була вільною навіть самої себе.

— Ох, — раптом почувся тихий, невдоволений стогін, що змусив мене обернутися. Адам вже стояв, невміло розминаючи спину та шию. Його обличчя відбивало легку гримасу дискомфорту. — Життя мене не готувало до лежання на землі.

Я не втрималась і тихо засміялася, обережно піднімаючись, щоб сісти. Адам, помітивши мій рух, швидко протягнув мені руку, допомагаючи піднятися на ноги. Я зустріла його погляд з усмішкою, вдячно кивнувши.

— Ти вже схожий на старого діда, — жартома промовила я, легенько тикнувши у нього пальцем. Адам лише підняв брови й, закотивши очі, відвів погляд.

— На щастя, внуків у мене ще немає.

— А хотів би?

Я посміхнулась, продовжуючи спостерігати за ним сидячи за столиком.

— В майбутньому, авжеж, — він також посміхнувся, сідаючи напроти мене. — Але не в майбутніх років ще.. десять, а то й більше. Нехай Софія спочатку поживе у свою радість, насолоджуючись своєю молодістю, — раптом чоловік напружився, відвертаючи погляд у сад. — Я б не хотів, аби вона повторила мою долю, чи.. долю Гліба, який також замінив мені батька..

Він тяжко видихнув та знову глянув мені у вічі сумним поглядом. Я відчула, як щось в грудях защеміло, дивлячись на нього. Адам, завжди сильний і незламний, раптом здався мені крихким, майже вразливим. Його слова висіли в повітрі, наповнюючи простір між нами невимовним болем минулого, відбитком важких рішень і втрат, які йому довелося пережити.

— Софія — сильна дівчинка, — м'яко сказала я, намагаючись розрадити його. — Вона знає, що робить, і в неї є ти. Вона не повторить жодної долі, бо має свій шлях.

Адам мовчав, втупившись у темряву, де між кущами виднілися обриси старих дерев. Він завжди говорив про свою доньку з великою любов'ю і турботою, однак зараз у його очах була зовсім інша емоція — щось між страхом і безсиллям.

— Я знаю, — прошепотів він нарешті, повільно повертаючи голову до мене. — Але я все одно хвилююся. Її життя лише починається, і я не хочу, щоб вона робила ті самі помилки, що і я. Хоча розумію, що не завжди зможу її захистити... Мабуть, у цьому і полягає роль батька, — його голос злегка затремтів, але він продовжив, уже трохи впевненіше: — спостерігати, як твої діти йдуть у світ, знаючи, що вони можуть помилитися, але все одно вірити в їхню здатність піднятися і йти далі.

Я кивнула, відчуваючи, як моє серце знову стискається від його слів. Мені хотілося підбадьорити його, але я розуміла, що зараз слова не завжди можуть допомогти. Я не мала своїх дітей, і майже не знаю, як з ними бути та, що робити, що вони хочуть.. І взагалі, як це бути мамою..

— Вона має чудовий приклад перед собою, — я знову усміхнулась, намагаючись надати своїм словам впевненості. — Ти навчив її бути сильною, не зважаючи на обставини. І вона це цінує.

Адам уважно подивився на мене, ніби намагаючись знайти в моїх очах підтвердження своїм думкам. Потім його обличчя трохи пом'якшало, і він кивнув.

— Дякую, — просто сказав він, і ця подяка мала в собі більше, ніж звичайне слово.

Я відчула, як наші погляди злилися в цьому моменті взаєморозуміння, і у мене виникло бажання простягнути руку і торкнутися його, щоб дати зрозуміти, що я поруч. Але щось утримало мене — можливо, та сама невидима стіна, що іноді виникала між нами, створена з минулого, яке нас пов'язувало, і тих почуттів, що не завжди можна висловити словами.

— Ти важливий для неї, — тихо сказала я, ніби це було саме те, що він потребував почути. — І для мене теж.

Він поглянув на мене з подивом, наче ці слова застали його зненацька. Може, він ніколи не думав, що комусь, окрім його доньки, так важливо, щоб він був поруч. Або, можливо, дійсно не очікував цього.

— Це взаємно, — відповів він, і я відчула, як між нами встановлюється ще глибший зв'язок, непомітний, але сильний. — Насправді, я надзвичайно щасливий, що ти тут, хоча коли тільки дізнався про цю ідею Артема, був доволі знервований. Я гадав, що він просто пожартував через алкогольні удари в його голові, але побачивши тебе тут, в цьому гірському будинку, та ще й з Руслан, дійсно шокувало мене.

— Чому? — запитала я, хоча насправді вже здогадувалась про відповідь.

Адам усміхнувся, і ця усмішка містила в собі стільки нерозказаного, стільки почуттів, що я на мить затримала дихання.

— А ти як думаєш? — його очі блищали легким лукавством, але за цим приховувалась глибока емоція, яку він намагався не показувати. — Я ніколи не питав тебе про це раніше... Але мене справді цікавить, як ти познайомилась зі своїм чоловіком.

Я на мить застигла, намагаючись зрозуміти, що саме він хоче дізнатися.

«Напевно, зі своїм чоловіком я випадково познайомилася ще в університеті, а от з Русланом...» — подумала я, але швидко відігнала ці думки, як непотрібні та небезпечні.

— Тебе справді це цікавить? — перепитала я, намагаючись приховати здивування. Його цікавість здавалася мені несподіваною, майже дивною, але я не могла заперечити, що вона також мене зачарувала.

Адам кивнув, його вираз обличчя залишався спокійним, але в очах заграв інтерес.

— Так, — відповів він, сідаючи зручніше на своєму стільці. — Я, здається, читав у якійсь статті, що це було випадково... І, якщо моя пам’ять мене не підводить, то сталося це після одного з твоїх перших сольних виступів.

Його слова відлунювали у моїй свідомості, змушуючи мене замислитися. Як багато він знав про мене? І чому його це так цікавило?

— Адам, ти читав статтю про мої стосунки з Русланом? — ледь не викрикнула я, не стримавшись від сміху.

— Просто було цікаво! — буркнув він та миттєво відвів погляд.

Я відчула, як тепло розливається по всьому тілу. Це була проста, навіть трохи дитяча цікавість, але в ній ховалося щось більше — щось, що могло свідчити про його справжні почуття.