20

Адам Бітлер

Я нервово покрутив чашку з кавою, обдумуючи кожне наступне слово у своїй голові. Напруга між нами зростала з кожною секундою, і я відчував, що більше не можу тримати це в собі. Мені потрібно було виговоритися, розповісти правду.

— Софія не моя рідна донька, — сказав я, видихаючи. — Точніше, вона мені рідна. І... вона моя донька, але... я не її біологічний батько.

Я занепокоєно почесав свою щоку, глянувши на Меліссу. Вона продовжувала уважно дивитися на мене, але її емоції нічого не видавали.

— Я вдочерив Софію, як тільки вона з’явилась на світ. Її рідним батьком є мій брат, Гліб. Але він та його дружина загинули. П’яний водій на… на великій швидкості влетів у дитячий магазин, вибиваючи вітрини. А там якраз стояли Гліб та Марія, обираючи речі до народження Софійки... Однак...

Я заплющив очі, намагаючись тримати себе в руках. Спогади про той день болісно відгукувалися в моєму серці, і я відчував, як мене знову накриває хвиля емоцій.

— Я пам'ятаю той дзвінок, — продовжив я, зусиллям стримуючи сльози. — Це була поліція. Вони сказали, що Гліба... його більше немає. А Марію забрали на швидкій у лікарню. Лікарі всіма силами боронилась за її життя, але.. травми були не сумісні із життям. Тому пріоритет віддали дитині. Софійка народилась недоношеною. Майже на місяць. І…коли я побачив цю крихітну квітку, яка деякий час жила в інкубаторі, вся в трубках.. Я вирішив, що зроблю все можливе, щоб вона росла в любові та турботі. Вони завжди хотіли, щоб їхня дитина мала щасливе життя. І я поклявся собі, що не підведу їх.

Мелісса, не відводячи погляду, обережно взяла мою руку у свою. Її очі, наповнені співчуттям, виявляли неймовірну підтримку, навіть якщо слова, здається, були важкі для неї. Я відчував її присутність, як невидимі обійми, що заспокоюють і розуміють.

— Ми розійшлись з тобою незадовго до цього, — я зробив глибокий вдих і видихнув, намагаючись стримати емоції. — Незадовго до того, як я став батьком. Батьком-одинаком...

Я не міг стримати трепет у голосі, коли згадував ті важкі часи. Важко було говорити про це, але ще важче було зберігати все в собі. Здається, з Меліссою я міг бути по-справжньому відкритим.

— Я не знав, як це буде. Відчував себе надзвичайно самотнім та морально вбитим. Кожен день був новим випробуванням. Спочатку я боровся, аби мені дали опікунство над Софією, а потім намагався бути для Софії всім, ким міг, хоч іноді це здавалося неможливим. Я не знав, як поводитися з зовсім маленькою дитиною. Не знав, як годувати, тримати, вкладати спати. Навіть як підгузки змінювати, я не знав. Ба більше я покинув університет. Довелось шукати терміново роботу і водночас доглядати малу. І.. пригадуючи то все, зараз, я не пам’ятаю більшість моментів. Немов, то все був страшний сон, який ніколи не закінчувався.

Мелісса ніжно стиснула мою руку ще міцніше, і я відчув, як тепло її підтримки розливається по всьому моєму серцю.

— Чому ти не подзвонив мені? — запитала дівчина, дивлячись на мене очима сліз. — Чому нічого не розповів?

І я лише розвів руками, бо дійсно не знав відповіді.

— Меліссо, — промовив я з ніжністю. — Ми.. розійшлись.. ми сварились кожного дня, не чуючи одне одного. А я б прийшов до тебе з дитиною на руках?

— Я б допомогла тобі усім, чи змогла б!

— Меліссо, — повторив я, дивлячись у її красиві очі. — Мел, все сталось, як сталось. Отже, так і потрібно було. Ми обоє стали тими, ким ми є зараз. І ти, і я досягли того, про що мріяли.

Вона похитала головою, ховаючи погляд у вікно.

— Ти божевільний, Адаме, — прошепотіла вона, витираючи сльози. — Я тобі була не чужа людина. Ти це розумієш?

— Так, — я тяжко усміхнувся, зіштовхнувшись з поглядом дівчини. — Ти мені й зараз близька, Мел. Але.. — я видихнув, скидаючи тягар з плечей. — Напевно, так потрібно було. Знаєш, коли тобі різко потрібно стати батьком, і почати утримувати сім’ю.. ти мало думаєш про те життя, що було до цього. Я мав врятувати Софію, мав дати їй усе, що вона хоче, що має зараз. Я зовсім не думав про себе в той час..

— Я бачу, як багато ти зробив для Софії, — сказала вона тихо. — Ти справжній герой для неї. І навіть якщо ти відчував себе самотнім, ти завжди був сильним і відданим.

Я подивився на неї, і в її очах побачив те розуміння, якого мені не вистачало. Я відчув, що частина цього тягаря почала відступати. Мелісса була поруч, і це мало велике значення.

— Мені важко розповідати про це, — зізнався я. — Але завдяки тобі я відчуваю, що можу поділитися цим, і це вже не так страшно.

— Я завжди буду тут, щоб вислухати й підтримати тебе, — Мелісса усміхнулась, а її погляд був наповнений теплом і впевненістю.

— Знаєш, мій день тоді був таким жахливим, — продовжив я, дивлячись на інтер’єр кав’ярні. — Софія постійно плакала, і потрібно було бути поруч. Я забув, що таке сон, письмо, відпочинок.. забув, хто я. Коли вона підросла, я зміг нарешті найняти няню і влаштуватись до оперного. Мене взяли помічником режисера, а потім різко підвищили. Я мав вже гарну зарплатню, порівняно з малими підробітками в минулому. І нарешті зміг почати писати. Знову. Я писав дитячі книги, для Софії. До речі, вони є лише в одному екземплярі та тільки для неї. А вже потім знову повернувся до романів. І тоді.. Артем знайшов мене і дуже допоміг стати тим, ким я є зараз.

Мелісса уважно слухала, і її очі не відривались від моїх. Я відчував, як кожне моє слово розчиняється в її розумінні та підтримці.

— Я люблю твою дружбу з Артемом, — вона знову посміхнулась, продовжуючи дивитися на мене. — Він чудова людина.

— Неймовірна, — сказав я, усміхаючись. — Він знайшов мені гарного агента, і після цього мої книги почали набирати популярність. А потім під'єднався Даніель.

— Даніель? — перепитала Мелісса, піднявши брови від зацікавлення.

— Так, Даніель. Він не тільки допоміг з екранізацією моїх книг, але і став справжнім другом. Ми разом працюємо над новими проєктами, і він завжди підтримує мене у важкі моменти. Всі ці люди стали частиною моєї історії, і я дуже вдячний за все, що вони для мене зробили.