17

Адам Бітлер

Я почув дивний звук, що доносився з вулиці. Дивно, адже вже доволі пізно, і здається, всі вже по своїх кімнатах. Зазвичай о такій годині лише я живу нічним життям. І, з недавніх пір, ще Софія. Вона часто засиджується за читанням чергової книги. Однак, навіть якщо й зараз вона не спить, то навряд чи вона пішла читати у сад!

Авжеж, можливий ще один варіант — Пінкі міг вибігти у двір і тепер десь розгулює. Утім, йому зробили щеплення і до завтра він має бути в будинку. Знову ж таки, навряд чи Софія знехтувала цим правилом.

Я зупинився на порозі, прислухаючись до тиші ночі, яка була порушена лише легким шелестом листя та далеким криком нічних птахів. Шурхіт повторився, і я вирішив не зволікати. Взявши ручний ліхтарик, я вийшов з будинку та направився у бік саду. Можливо це грабіжники? Чи знову чергові білки?

Ніч була тихою, і повітря було прохолодним, наповненим свіжістю після недавнього невеликого дощу. Я йшов обережно, освітлюючи дорогу перед собою. Ліхтарик кидав довгі тіні, роблячи сад схожим на загадковий ліс з казки. Кожен крок здавався гучним у цій тиші, і я відчував, як маленькі дози адреналіну поступово наповнюють моє тіло.

Я повільно наблизився, намагаючись не видавати жодного звуку. Ліхтарик освітив лавку, і я помітив невеликий силует, що ворушився.

— Меліссо? — здивовано прошепотів я, оглядаючи дівчину. Вона непорушно сиділа на лавці, закривши обличчя долонями. — Що ти тут робиш?

— Припини світити на мене! — її голос був дивним, ніби ось-ось трісне, як струна на гітарі.

— Пробач, — я швидко вимкнув ліхтарик та підійшов ближче, намагаючись побачити її обличчя у м'якому світлі садових ліхтарів. — Що ти робиш тут так пізно?

— Я не можу посидіти на самоті? — її відповідь прозвучала з викликом, але я бачив, як тремтять її плечі.

Я уважно оглянув дівчину. Попри темряву, легке відлуння ліхтарів дозволяло побачити її заплакане обличчя. Її голос тремтів, як і тремтіло її тіло. Однак вона занадто вперта, аби зізнатися, що плаче.

— Я не буду нічого у тебе запитувати, якщо ти сама не схочеш мені розповісти, — прошепотів я, сідаючи поруч із нею на лавці. — Але я не піду. Ти не одна, Мел.

Декілька секунд вона просто дивилася мені у вічі. Її очі були наповнені болем, але й надією. Вона різко обійняла мене, притулившись до моїх грудей, і ще сильніше заплакала. Я відчув, як її сльози залишаються на моїй сорочці, як її ридання пронизують мене до глибини душі.

Я не знав, як правильно реагувати, лише певний час продовжував сидіти непорушно. Мелісса відчайдушно хапалася за мене, наче я був її останнім рятівним колом у морі емоцій. Її обійми були міцними, вона трималася за мене, як за надію, яка може врятувати її від темряви.

— Все буде добре, Меліссо, — тихо промовив я, погладжуючи її спину. Відчуття її тіла в моїх обіймах було водночас ніжним і сильним. — Я тут, з тобою. Ти можеш мені довіритись.

Хоч вона все ще була в моїх обіймах, я відчув як вона кивнула. Однак, нічого не сказала більше. Її ридання поступово стихали, ставали все тихішими. Я відчував, як її тіло розслабляється в моїх обіймах. Коли вона нарешті підняла голову, її очі все ще були червоними від сліз, але на обличчі з’явилася тінь усмішки.

— Дякую, Адам, — прошепотіла Мелісса, відсторонюючись, та швидко зникла у напрямку дому.

Я зітхнув, хитаючи головою. Мелісса немов вкотре злякалася мене, або просто втекла від своїх проблем. Я ще деякий час сидів у саду, насолоджуючись тишею ночі. Все навколо жило своїм життям: шелестіли листя, десь далеко кричали нічні птахи. Цей спокійний фон був таким контрастом до всіх емоцій, що вирували всередині мене.

Раптом мою увагу привернув дзвінкий рев мотора. Хтось збирався їхати серед ночі? Я швидко повернувся до будинку та помітив відсутність автомобіля Руслана. Невже Мелісса кудись зникла? Але світло в її кімнаті все ще горіло. Можливо, це Руслан поїхав?

Я зайшов у будинок і зупинився на мить у коридорі, дослухаючись. Здавалося, всі вже були у своїх кімнатах, але серце неспокійно калатало в грудях. Я вирішив піти до кімнати Мелісси, аби переконатися, що з нею все гаразд.

Я постукав у двері, але не почув відповіді. Відчинивши їх, я побачив Меліссу, яка сиділа на ліжку, її обличчя було блідим, а очі червоними від сліз.

— Меліссо, все гаразд? — запитав я, заходячи в кімнату.

Вона підняла голову, і наші погляди зустрілися. У її очах читалося безліч емоцій — сум, тривога, але й вдячність.

— Руслан поїхав, — тихо сказала дівчина, її голос тремтів від емоцій. — Не знаю, куди і навіщо, але він просто зник, сказавши, що у нього термінові справи.

Я відчував, як важко їй дається ця ситуація, і намагався її заспокоїти.

— Він повернеться, — сказав я, намагаючись видати впевненість, якої сам не відчував. — Можливо, у нього справді термінові справи?

Я навіть не знав, чому намагався виправдати Руслана. Можливо, це було спробою знайти хоч якусь логіку в цій ситуації. Мелісса виглядала так, ніби її внутрішні сили майже вичерпалися.

Вона тяжко усміхнулась, але усмішка була більше схожа на натягнутих гримас. А потім, заперечно похитала головою, ніби намагаючись відкинути свої сумніви й страхи.

— Я так втомилася від цього, Адаме, — зізналася вона, сховавши обличчя в долонях. — Від постійної невизначеності, від цих сварок і непорозумінь. Я не знаю, як довго ще зможу це витримувати. Я хочу побути одна, пробач.

Її слова, сповнені безпорадності, були як той холодний вітер у нічному саду. Я спостерігав, як вона знову опускається у своє розчарування і біль, і це викликало у мені глибоке співчуття. Здається, що зараз справді, найбільш правильним буде дати їй простір, який вона потребує.

— Ти знаєш, де мене знайти, — тихо прошепотів я, передаючи їй своє розуміння і підтримку.

Я зробив кілька кроків назад, намагаючись бути якомога обережнішим, аби не порушити її приватність у цей важкий момент. Мелісса ж не підняла голови, але я побачив, як її плечі трясуться від стримуваних сліз. Я залишив кімнату, повільно закриваючи двері за собою.