13

Мелісса Корець

Моє серце почало битися швидше, і я крадькома кинула погляд на Адама. Він сидів спокійно, але його очі спостерігали за мною, наче чекали моєї відповіді. Софія, нічого не підозрюючи, теж очікувала з цікавістю. А Руслан, здається, був найбільш зацікавлений відповіддю.

— Ну, — я зробила паузу, збираючи думки. — Мій перший поцілунок був у двадцять років.

— ОГО! — крикнув Артем. — Старуха по поцілунках.

— І як це було? — підштовхнула мене Софія, нетерпляче чекаючи на деталі.

— Це сталося на вулиці, біля мого будинку, де я колись жила з батьками. Я гуляла з одним хлопцем, і він сказав, що проведе мене додому, — почала я, намагаючись тримати себе в руках.

— Здається, ми прийшли, — сумно промовив Адам, розглядаючи затишну вулицю, яка тягнулася перед нами в сутінковому світлі.

— Так, тут я живу, — я вказала на невеличкий, але дуже милий будинок своїх батьків, оточений зеленню і квітами. — Можливо, колись запрошу тебе в гості.

— Так? — він посміхнувся, глянувши мені у вічі. Його усмішка була чарівною, а ті ямочки на щоках... Здається, це було однією з причин, чому він підкорив мене майже одразу. — І що ж я маю робити, аби ти мене колись запросила до себе в гості на каву?

— Мм… — удала, що задумалась. — Бути собою.

Я обережно стукнула своїм пальцем по його грудях, відчуваючи його теплоту через тканину сорочки. Адам здивовано підняв брови, але на обличчі засяяла ще ширша усмішка.

— Я запам’ятав.

— Насправді ми дуже довго стояли біля мого будинку і дуже довго говорили. Ніби відтягували той момент як найдовше. Ми зовсім не хотіли розходитися і це уже відчувалось..

— Що ж... — Адам прочистив горло, засунувши руки в кишені своїх джинсів. — Напевно, я буду йти вже до себе.

— Так, мені також вже час, — сказала я, хоча в глибині душі відчувала, як зовсім не хочу цього робити. — Зустрінемось завтра?

— Обов’язково, — він знову посміхнувся, його очі сяяли вуличними ліхтарями. Потім, махнув мені рукою і додав: — Бувай!

— Бувай, — тихо відповіла я, кивнувши йому на прощання.

Я залишилася стояти на місці, спостерігаючи, як Адам повільно починає йти, немов не бажаючи зникати з мого життя навіть на декілька годин ночі. Він час від часу повертався, аби перевірити, чи все ще я стою та спостерігаю за ним. І я це робила, не могла відірвати погляду від його фігури, що віддалялась.

— Адаме! — крикнула я, змушуючи його зупинитись.

— Так? — він зупинився в декількох метрах від мене, здивовано глянувши назад.

— А... вночі ти знову будеш мені писати, як сильно хотів мене поцілувати? — запитала я, відчуваючи, як моє серце починає битися швидше.

Він на мить завмер, а потім його обличчя осяяла тепла усмішка.

— Ми вже попрощались, і він йшов, але потім я запитала його, чи буде він знову мені писати, що так сильно хотів мене поцілувати, але злякався, — продовжила я, кидаючи короткі погляди на колишнього. Я бачила, як Адам трохи посміхнувся, ніби згадуючи той самий момент. Софія, навпаки, виглядала захопленою.

— Якщо ти хочеш, — сказав він тихо, підійшовши ближче, але впевнено. — Я можу це зробити зараз.

Ці слова прозвучали як музика для моїх вух, і я не змогла стримати усмішку. Адам швидко підійшов ще ближче, а його погляд був сповнений ніжності і теплом.

— Звісно, я хочу, — прошепотіла я, коли він зупинився зовсім поруч.

Серце забилося швидше, я відчула, як мої щоки порожевіли. У той момент всі слова зникли, залишаючи тільки відчуття та очікування. Його очі говорили все за нього. Адам нахилився ближче, і я закрила очі, відчуваючи його тепле дихання на своїй шкірі.

Наші губи зустрілися в ніжному, але пристрасному поцілунку, який здавалося, тривав вічність. Його руки обережно обіймали мене, притискаючи ближче, і я відчувала себе настільки живою, як ніколи раніше. І як все навколо зникає, залишаючи тільки нас двох в цьому моменті.

— І після цього, він мене поцілував, і ми розійшлися по своїм домівкам, — нарешті закінчила я.

— Це так романтично, — протягнула Софія, мріючи. — Меліссо, а як його звали?

— Це було давно, Софіє, — ухилилася я від відповіді, не бажаючи розкривати всі деталі. — Головне, що цей момент залишився в мені як приємний спогад.

Я посміхнулася, відчуваючи, як різко мої щоки зрадницьки почервоніли тільки від тієї нахабної посмішки Адама. Чому я продовжую так сильно реагувати на неї навіть зараз?

— Цікава історія, — сказав Руслан, повертаючись до мене. — Так, захопливо... Чому я не чув її раніше?

Бляха. Я навіть забула, що він сидить поруч.

— Ти мене не запитував про таке ніколи, — холодно відповіла я, намагаючись зберегти спокій.

Руслан злегка нахилив голову, а його очі заблищали незрозумілим вогнем.

— Можливо, тому що не знав, що потрібно було запитувати, — сказав він, притискаючи губи до тонкої лінії.

Атмосфера навколо столу стала напруженою. Здається усі різку відчули зміну настрою.

— Ну, я думаю, що всі ми маємо якісь приємні спогади, якими не завжди ділимося, — сказала Софія, посміхаючись. — Меліссо, дякую за те, що поділилася з нами своєю історією. Це було дуже красиво.

Я кивнула Софії на знак вдячності за її підтримку.

— Так, справді, — підтвердив Адам, кидаючи на мене теплий погляд. — Іноді важливо зберігати деякі спогади тільки для себе. Вони роблять нас тими, ким ми є. У мене також є багато таких схожих історій, якими ділитись я не хочу. Це цілком нормально. Думай, кожен такі має.

Його слова змусили мене відчути тепло в грудях. Я подивилася на нього і побачила розуміння в його очах. Це було як мовчазне нагадування про те, що ми поділяємо спільне минуле, яке завжди залишиться частиною нас.