8

Адам Бітлер

Не знаю, чому так вийшло, але ми майже одразу розбилися на групи. Ната потягла Артема дивитися на краєвиди в один бік, а Софія запропонувала Меліссі піти з нами в інший. Насправді мене цілком влаштовував даний сценарій. Я не хвилювався у присутності Мел так, як це було день тому. Нарешті, те почуття минуло. Я ніби знову звик до неї.

Ми йшли стежкою, що вела до озера, де вода була такою прозорою, що можна було бачити кожен камінчик на дні. Сонце пробивалося крізь густі крони дерев, створюючи чарівну гру світла і тіней на нашому шляху. Повітря було наповнене ароматом хвої та свіжості, що приносило відчуття спокою і гармонії.

— Гарне місце, правда? — запитала Софія, дивлячись на нас.

— Дуже, — відповів я, ловлячи погляд Мелісси. Вона злегка усміхнулася, її очі сяяли у світлі сонця. Вона йшла поруч зі мною, її кроки були легкими, а її присутність — спокійною, як завжди.

— Коли я була маленькою, ми часто подорожували з батьками, — поділилася Мелісса, дивлячись на навколишню природу. — Це завжди приносило мені відчуття свободи.

Софія слухала нас з цікавістю, її очі світилися цікавістю і захопленням. Вона була щаслива чути ці історії, і це робило наші спогади ще яскравішими.

— Розкажіть ще щось про свої пригоди в горах, — попросила вона. — Це так цікаво!

— Можна розповісти про той раз, коли ми вирішили влаштувати пікнік на вершині гори й забули їжу внизу, — запропонувала Мелісса, знову сміючись.

— О, це була епічна пригода, — підтвердив я, сміючись. — Ми тоді думали, що будемо їсти лише ягоди та пити воду зі струмочка, що був неподалік від нас.

Мелісса нахилилася до мене, трохи ближче, ніж потрібно та взагалі дозволено, і прошепотіла:

— Але ми все-таки знайшли рішення, правда?

Я відчув її близькість, і серце знову почало битися швидше. Її присутність була настільки природною, що я міг відчувати її тепло поруч з собою. Це тепло було як ніжне полум’я, що обіймало мене, заповнювало кожен куточок мого життя. Здавалося, що навіть повітря навколо нас стало іншим, наповненим її ароматом, теплом і ніжністю.

Кожен рух Мелісси, кожен її дотик до мене, навіть якщо він був випадковим, завжди викликав у мені бурю емоцій. Її легкий дотик на моєму плечі змушував шкіру горіти, а серце стискалося від невимовного щастя та водночас болю. Я відчував, як моя душа відгукується на її присутність, як моє серце мимоволі тягнеться до неї, всупереч всім рокам, що минули.

— Так, ми завжди знаходили спосіб, — відповів я, дивлячись їй в очі. — Навіть у найскладніших ситуаціях.

— Я хочу зняти декілька відео, тому відійду від вас трішки далі, — сказала Софія, змушуючи нас розійтись на «безпечну» відстань. — Скоро повернусь.

Мел йшла поруч зі мною, і я не міг відірвати очей від її обличчя. Її очі, глибокі та загадкові, відбивали кожен промінь сонця, що пробивався крізь крони дерев, надаючи їм ще більшого блиску. У них було стільки тепла, стільки доброти та розуміння, що я відчував, ніби можу потонути у цьому погляді й вже ніколи не повернутися.

Але, несподівано я помітив, як Мелісса, збентежена камінцем під ногою, почала втрачати рівновагу. Без жодної миті вагань я швидко кинувся вперед, простягаючи руку, щоб підтримати її. Встиг вчасно, і мої пальці обережно, але міцно зімкнулися навколо її руки. Навіть через сорочку, я відчув тепло її шкіри й легке тремтіння від несподіваного порушення рівноваги.

— О, дякую, — тихо промовила вона, злегка засміявшись, намагаючись приховати переляк. Її очі, наповнені вдячністю, зустрілися з моїми, і я відчув, як у грудях щось стискається.

— З тобою все гаразд? — запитав я, дивлячись на неї з турботою. Моя рука все ще тримала її, ніби боячись, що вона знову може втратити рівновагу.

— Так, просто трохи оступилася, — відповіла вона, посміхаючись. Її голос був тихим і заспокійливим, а в очах відбивалося полегшення.

Ми ще мить стояли так, ніби час зупинився. Я відчував, як її рука поступово розслабляється в моїй долоні, і зрозумів, що вона вже відновила рівновагу. Проте, я не хотів відпускати її, не хотів розривати цей момент близькості, який здавалося, що з'явився невідомо звідки та тримав нас разом.

— Може, варто трохи повільніше йти? — запропонував я, намагаючись приховати своє хвилювання. — Тримайся за мій лікоть, я не кусаюсь.

— Колись кусався, — грайливо відповіла вона, ховаючи свій погляд.

Я засміявся, також трішки відводячи очі вбік.

— Зараз не вкушу.

Мелісса кивнула, погоджуючись, і ми продовжили рухатися далі, цього разу обережніше. Я відчував як її долоня трішки тремтіла, обіймаючи мою руку. Хоча насправді я також був добряче знервованим.

— Якщо чесно, — сказала вона, перебиваючи нашу паузу. — Я розумію тепер тебе, чому ти придбав будинок у горах. Тут неймовірно!

Я не міг не помітити, як її кроки стали більш обережними, і як вона тепер частіше кидала погляди під ноги.

— Ти знаєш, я завжди обожнював українські гори, і коли я тут, я ніби там, де мушу бути, — я посміхнувся, зустрічаючись поглядом з дівчиною. Вона також усміхнулась, продовжуючи йти.

— Ти завжди обожнював усі ці гори, ліси, польові квіти. Мені ж все ще більше подобається море та пляж.

— Знаю, — прошепотів, посміхаючись. — Взагалі більшу частину свого життя, я та Софія живемо в столиці, у квартирі. Інколи я лечу до Штатів, коли маю вирішити там свої справи. А ось на канікулах ми завжди тут.

— Софія мені подобається, — додала Мелісса, трішки стиснувши мою руку. Скоріше за все, вона навіть не помітила цього. — Ти чудовий тато. У тебе неймовірно вихована та люб’язна донька. Ми вчора розмовляли з нею, і я навіть думала, що розмовляю з дорослою дівчиною, якій точно не чотирнадцять.

— Софія просто дуже любить читати, — відповів я, трішки соромлячись від приємних слів дівчини. — Я з дитинства помітив у неї цю схильність. І тепер кожного місяця, я маю купувати їй як мінімум книг шість. Коли вона тільки встигає усе прочитати?