5

Адам Бітлер

Свіже повітря разом з ароматним запахом димка та смачних страв дозволило ще більше розслабитись та відпустити усі свої думки. Хоча це було досить складно та майже нереально. Утім, одну думку я так і не залишав — «хочеться їсти».

Сидячи на терасі, я вдихав прохолодне гірське повітря, змішане з запахом гриля, який наповнював простір навколо. Десь у далині чувся легкий шелест дерев, а звідси, з висоти, відкривалися неймовірні краєвиди. Цей будинок у горах завжди був для мене місцем спокою, де можна було забути про всі проблеми та насолоджуватися моментом.

— Тато, все добре? — Софія перервала мої думки, її голос наповнений турботою.

— Так, люба, просто замислився, — відповів я, посміхаючись. — Як там у тебе справи?

— Дякую, мені вже краще.

— Відмінно, — сказав я, повертаючись до риби. — Думаю, вже можна накривати на стіл. Допоможеш?

— Авжеж!

Коли всі страви були готові, ми почали розставляти їх на великому столі. Софія розклала салат та різні нарізки, я виставив стейки з лосося та свинини, овочі. Виглядало все дуже апетитно.

Запахи, що заповнили кухню, почали притягувати гостей. Артем знову з'явився, цього разу з вином в руках, його обличчя сяяло від радості.

— Ну, як там наш шеф-кухар? — підколов він, вказуючи на страви, що вже були на столі.

— Все під контролем, — відповів я, підморгнувши йому. — Думаю, всі будуть задоволені.

— Я впевнений у тобі. Ти та смачні, божественні страви — одне ціле! — заявив Артем, сміючись. — Ти знаєш, я жартую. Ти справді дуже смачно готуєш! Якби ти був не автор, я взяв би тебе своїм персональним кухарем.

— Ох, це честь для мене, Артеме Миколайовичу, — я також посміхнувся йому.

З часом усі нарешті спустились до столу і поки Ната шукала яку пластинку поставити, щоб музика заповнювала атмосферу ще більше, Артем заявився розливати напої усім гостям.

— Софіє, ти вино будеш? — з хитрою усмішкою запитав той, спостерігаючи за моєю реакцією.

— Артеме! — буркнув я. — Їй тільки чотирнадцять.

— І що? Я у її віці вже і не таке пив.

— Тому таким і став, — я посміхнувся, але друг жарту не оцінив, лише закотив очі.

— Вся в батька. Що той не п’є, що донька.

Я похитав головою, посміхаючись.

— Утім, у нас є дуже смачний апельсиновий фреш, — я лагідно обійняв доньку за плече, притиснувши її трішки до себе.

За столом я намагався зосередитися на розмовах з іншими гостями, але час від часу мої думки поверталися до Мелісси. Що вона зараз думає? Чи жалкує про щось? Чи, можливо, їй байдуже, і вона просто насолоджується компанією? Занадто багато питань.

Софія, тим часом швидко знайшла спільну мову з усіма гостями. Вона сміялася, розповідала історії та демонструвала свою безтурботність і ласкавість. Її присутність робила атмосферу більш легкою і приємною.

— Софія, розкажи нам трохи про себе, — попросила Мелісса, намагаючись бути дружньою. Я декілька разів спіймав її погляд на собі, проте вирішив не давати цьому великого значення. Можливо випадково, хто його знає?

— Я навчаюся у школі все ще. Займаюсь танцями та вивчаю літературу, — з радістю відповіла Софія. — А ще, мені дуже подобається писати, можливо, це від батька.

— Це чудово, — промовила Мелісса, кивнувши. — Твій тато дуже гарно пише книги, а ще колись і вірші навіть писав. Тому я точно впевнена, що це у вас сімейне, і ти ще його переплюнеш своїми здібностями!

— Це точно, — посміхнувся я. — І я цьому шалено радий.

Руслан уважно слухав розмову, але було видно, що він не зовсім комфортно почувається у цій ситуації. Його погляд постійно ковзав від одного обличчя до іншого, ніби він намагався зрозуміти, що тут відбувається насправді.

— Мені здається, вечір обіцяє бути цікавим, — сказав Артем, піднімаючи келих. — За наші зустрічі та нові знайомства!

Ми всі підняли келихи, і в той момент я відчув, як напруга трохи спала. Незважаючи на всі складнощі й несподіванки, цей вечір міг стати початком чогось нового. Можливо, це був шанс вирішити старі конфлікти, знайти порозуміння і рухатися далі.

— За нас, — додав я та посміхнувся. Вкотре за весь цей час, натрапив на той самий зелений погляд. — І за те, що ми тут разом, незалежно від минулого.

— Тобі варто познайомитись із нею! — заявив Артем, гепаючи мені по спині вже який раз. Це його ще одна улюблена справа, — бити мене, після читання своїх детективів?

— Не зараз! — буркнув я, зав’язуючи свої кросівки.

— Не зараз, не зараз, — перекривив мене. — А коли, як не зараз, Адаме?

— Артем, — твердо сказав я, випрямляючись. — Я знаю тебе всього лише тиждень, а ти вже мене встиг дістати. Я серйозно сумую за тим часом, коли я навіть і не підозрював, що в цьому світі існує якийсь Голда Артем Миколайович.

Той лише закотив очі, дивно посміхаючись.

— Але я кажу правду. Сьогодні вечірка на честь початку навчального року. Будуть усі факультети та майже усі студенти з інших курсів. Я впевнений, Мелісса також тут буде!

— І що?

— І що? — перепитав він. — Ти тиждень ходиш кислий та занудний. Ти й так душний, а зараз ще більше.

Я тяжко видихнув, оглядаючи невеличкий клуб, де мала відбутися так звана «вечірка». На годиннику була ще сьома, тому людей було ще не так багато.

Приміщення клубу, хоча й компактне, виглядало затишно та навіть інтимно. Стіни були прикрашені абстрактними картинами в приглушених тонах, а м'яке різнокольорове освітлення створювало теплу та невимушену атмосферу. У кутку стояла невелика сцена з музичними інструментами, готова до виступу живої музики. Легкі джазові мелодії лунали з динаміків, додаючи простору особливого шарму.

Біля барної стійки зібралося кілька гостей, вони обговорювали останні новини, смакуючи коктейлі. Декілька пар розташувалися за столиками, насолоджуючись закусками та спокійною бесідою. Серед них я впізнав кілька знайомих облич, але поки не поспішав приєднуватися до розмов.