ПОДРУГА

Насправді я ніколи не відчувала себе такою слабкою, як останнім часом, але тепер знаю, що можу повернутися. Можливо, навіть по справжньому повернутися і додому, і до себе, щоб забути все як сон чи вигадку, і нехай це рішення неправильне ще й помилкове, нехай вказує на слабкодухість, все одно виправити вже нічого не можна, а все решта вже не має значення. Так, значення не має вже нічого, але є малий шанс на втечу, хоч втечі і не буде. Може так і краще, може й більш правильно.

Я вже поверталася в готель, щоб зібратися і замовити квитки, адже більше немає від кого ховатися, аж побачила нову знайому, яка траплялася мені вже не раз у найбільш невідповідний час – мою суперницю. Здається, додому мені не повернутися і цього разу, але хай так я готова до такого, та й сама збиралася її шукати, але вважала це марним. Виходить, що так мало бути і повертатися мені не можна. Я вже не шкодую про те, що не встигла. Чи на довго? Скільки вийде. Чи скільки зможу.

‑ Рада вас бачити. Ви тут живете? Почуваєтеся краще?

Як майстерно вона показує бажання подружитися і розігрує випадкову зустріч. Чи таки справді випадкову? Може вона краща, ніж здалося. Хотіла б, щоб було так. Спробую зблизитись, все одно пригодиться.

‑ Я також рада зустрічі. Ви часто буваєте в цьому районі?

Можливо, хоч трішки наближуся до адреси, відчуваю, що пригодиться.

‑ Та ні, мала справи поблизу, та й вже їду, закінчила. Може ми б зупинилися десь на каві? Маю дещо сказати. Знаю поблизу кав’ярню.

Ось саме те, що потрібно. Сама пропонує. Чи справді щось вийде?

‑ Гаразд, покажіть де той заклад, адже я тут мало що знаю.

Тут я сказала правду, хоч і мало б вже бути інакше. Навіщо я їй здалася? Що такого хоче мені розказати? Я вже могла б подумати, що попросить допомоги, але аж настільки не є самовпевненою. А поки йдемо.

Здається я вже бачу цікаву місцинку. Чи її мала на увазі? Таки її. Дійсно симпатична кав’ярня і досить затишна. Головне, що тут дійсно мало людей. Для своїх? Це добре, завжди любила щось схоже, а вдома таких більше. Справді особливе відчуття і аромат кави змушує забути про все. Треба було їхати, щоб знайти частку дому тут. Але так і мало бути.

Нарешті сідаємо, робимо замовлення. Почати розмову ніхто не поспішає. Я розумію, що маю дати трішки часу новій знайомій, адже їй нелегко сказати те, що мусить. Що ж це буде? Правда чи обман? Чи зможу розгадати? Хоч частку правди мусить сказати, інакше і зустріч була б не потрібною, але скільки подібних вже було. Цього разу інакше? Чи я аж надто поспішаю? Вона не має помітити моєї нетерплячки.

Здається, що в інший час і за інших обставин ми справді могли б стати подругами і розмовляти за кавою про всілякі дрібниці, щоб все навколо стало легким і майже нереальним. Як же я потребую цієї втечі, але сьогодні все буде не так і я не можу забути й на мить навіщо тут насправді. А вона відчуває щось схоже? Бачу напруження на обличчі і вагання.

Чи зізнається в тому, чого боюся? Краще було б не знати, але тепер доведеться прийняти і таку правду, якщо це дійсно правда. Все одно не можу повірити. Якщо почую, вирішу, що для чогось обманює? Але її прикраси не брешуть, а я вже помітила ще малу деталь, що не передбачає іншого трактування. Все ж уникатиму попри все. Не тільки про мого чоловіка треба нам поговорити, якщо взагалі до нього дійде мова. Має дійти у будь якому випадку, але можливий і варіанти простої співпраці. Не буду питати чому не зізналася раніше, адже не мала ні часу, ані можливості. На цьому і все.

‑ Ви, мабуть, дивуєтеся, що мені потрібно, але я не цілком зізналася хто я і звідки знаю про вас, вибачте, інакше не можна було.

Початок майже очікуваний.

‑ І хто ж ви? В чому не зізналися?

Чи не надто я напираю? Так вона може й передумати, хоча видно, що налаштована серйозно. Скільки фантазій може викликати мовчання перед такою розмовою. Не варто і дивно було б її зупиняти.

‑ Я знала вашого чоловіка краще, ніж ви подумали, але не могла зізнатися, щоб не викликати зайвих сумнівів. Знаю, що ви могли вирішити, але все не так.

Мабуть, таки будь хто за таких обставин вигадав би насамперед саме те, що я, тобто – зраду. Добре, що помилилася, навіть якщо це неправда, тут залежить від мене, та й не це зараз має значення.

‑ Хочу почути більше. Він нічого про вас не розповідав.

Багато про що не розповідав також, тож доводиться відкривати іншу строєну поступово, аж надто поступово. Чого чекати від нового кроку?

‑ Ви мали б знати про його роботу, але не про співробітників і тим більше помічників, адже розуміли, що це необхідно.

Вона надто добре знає специфіку. Чому, раптом, тепер можна дізнатися більше? Про це буде мовчати. Також маю зрозуміти. Можна припустити чому саме тепер, але тільки дуже приблизно. Чи має бути достатньо?

‑ Я допомагала йому дістати те, що потрібно, тільки й того. Це все, що можу розкрити.

Чому ж тоді загинув він, а не вона? Знаю, що не смію таке впускати навіть на мить, але не можу зовсім відкинути. Чи зчитає по обличчю? Але продовжує.

‑ Розумію, що ви відчуваєте, але його смерті запобігти не змогла.

Знаю, що не змогла, але мене тобі не зрозуміти. Чому ж хоча б не допоможеш? Може, й не збиралась? Може, хочеш відмовити? Чи сама завершиш? Будеш просити те, що залишив мені?

‑ Я можу бути корисною?

Кажу, ніби не знаю, чим саме, але здогадуюся, що зараз почую. Навіщо ж тоді було так довго чекати? Хоч це можу дізнатися? Починаю сумніватися, що наша розмова буде хоч якось корисною. Чи таки навіщось відбувається?

Вона попиває каву малими ковтками і обдумує наступний крок. Надто обережна, обережніша за мене, але я знаю, що потрібна їй. Чи здогадується наскільки? Чи знаю про це сама? Знову маю тільки припущення.

‑ Чи можемо ми об’єднатися?

Її питання не застає зненацька, але це тільки один можливий варіант. Чи справді можна довіряти? Але ж ти довіряв і в цьому майже немає сумніву. Я вже чекала, що й тут буде щось несподіване, але поки нічого особливого. Хіба що згодом…Не здивуюся вже нічому.