МІСТО

Місто зустрічає вже достатньою кількістю світла, щоб могла роздивитися все як слід. Велике і цілком звичне, але якось особливо чуже, хоч, поки, й не вороже. Я, мабуть, упереджена, але знаю, що й мала б тут почуватись чужинкою, хоч нічого нового для себе й не побачила, а, проте, аж ніяк не хочу уявляти, що чекає на мене попереду. У моєму місті мене хоч хтось знав і я могла розраховувати хоча б на якусь взаємодію. Як буде тут?

Я опинилася не на вокзалі і не в центрі, але коли все ж вийшла з машини, то зрозуміла, що марно шукаю підказок про подальші кроки. Тут не могли зустрітися ті, хто перешкодив би, чи «направив» мене у бажаному для себе напрямку. Тут хоча б не обманять, поки що. Де ж шукати бажане? Краще б не гаяти часу, поки у мене є хоч маленька перевага. Якщо справді ще є. Мала б бути. Де ж шукати підказку?

На підказки не можна покладатися, треба діяти з певністю і точним планом. У мене ж був план? Чи тільки записка від Марка? Чергова обманка? Можна спробувати, адже там тільки натяк. Чи правильно зрозуміла? Мушу рушати. Чого ж вийшла так далеко від місця, яке було справді потрібне? Тут громадський транспорт мені допоможе. Хоча б першого дня? А день минає швидко. Знову треба поспішити, хоч могла б просто роздивитися місто і погуляти. Чи буде така можливість? Побачу, все побачу.

Сподіваюся, що там, куди йду, на мене не чекають, хоча, якщо й чекають, тоді все може виявитися навіть цікавішим. Я можу втратити виграш у час, але ситуація буде розвиватися динамічніше і тоді план дій не знадобиться. Чи зручно це? Не зручно, але більш зрозуміло. Чи правильно? Нічого правильного немає вже давно. Хіба помиляюся? Хотіла б помилитися у цьому, але ж поки не схоже. Але в тому хаосі, яким стало моє життя, стало хоч щось вимальовуватися, хоч і непевно.

Які широкі тут вулиці, як нависають над головою чужі і ворожі будівлі, як багато людей. От останнє трохи заспокоює, серед туристів, які не знайомі між собою, можна легко загубитися, а це саме те, що мені потрібно зараз. Хіба не можу відчути себе на звичайній прогулянці? Хоч і не на довго. Мені вже подобається тут, хоч і не змогла б полюбити це місто, але зараз воно дуже підходить. Воно і не могло бути аж зовсім чужим і нарешті я це відчула. Здається, тут мені вдасться діяти самій. Саме те, чого не вистачало.

Я справді на це наважилася? Справді втекла? Чи таки збираюся доповнити те, що вже маю чимось, що справді зможе змінити ситуацію? Невже вірю в таку можливість? Але ж вірить Марко? Чи тільки здалося? А ти? Віриш? Тільки здається, що це так, але я вже тут і не даремно. Може й у мені щось зміниться так, що не доведеться більше аж так сумніватися. Шанс такий знову переді мною, таки спробувала вхопитися.

Досить вигадувати, якби хотіла втекти, то вибрала б собі кращий сховок ніж це місто, де зосереджені головні таємниці цієї справи. А збиралася ж обмежитися моїм маленьким тихим містечком, яке виявилося не таким вже й тихим, але все одно з цим не зрівняється.

Що ж, це, принаймні, зменшує розчарування, яке вже встигла відчути у нашому затишному, але все ж непевному прихистку. Більше не обіцяю виправити все, але щось таки спробую зробити. Скоро все знову зміниться і для мене в першу чергу. Чи буду впливати на ті зміни? Уже не скажу, що мушу, уже не скажу, що не маю іншого виходу, просто буду робити, що зможу. Механічно і безупинно. Хай так. Роботу зроблю.

Я озирнулася навколо і, врешті, помітила дещо, чого не бачила раніше і чого не могла б побачити на вулицях власного міста. Тривога розповзлася скрізь і здається прислухається до чогось, що поки приспане, але може прокинутися будь-якої миті, а тоді доведеться шукати порятунку. Ця тривога знайома, але майже забута у нас, тут же ледь не звичний і щоденний ритуал, якого не уникнути. Про це не треба було нагадувати, цього не можна було уникнути. Невже я справді наблизилася до чогось більш значущого, ніж те, що залишила вдома? Невже якось зможу вплинути? Забагато на себе беру. Хіба справді немає іншого? Не може бути.

Тим часом я наближаюся до мети. Тут людей менше і вже геть не видно чужинців, яких раніше впізнавала одразу. Чи помітить хтось, що й мені тут не місце? Хоча чому? Можливо, саме тут і маю бути. Чи справді хтось заборонить? Занадто поспішаю шукати підступу? Все одно, це тільки черговий етап. Чи чергова пастка? Це ймовірніше, адже саме її і сподіваюся. Навіщо? Щоб відчути, що роблю щось важливе? Мало, надто мало.

Так, тепер я бачу, що те, про що у себе я тільки чула, тут таки відбувалося, хоч тепер майже не помітно. Насправді таки досить помітно і справляє неабияке гнітюче враження. Бачити на власні очі це тут, у місті, від якого залежали інші, було страшно. Яким же непевним був спокій мого малого містечка. Тут відчувала особливо разюче. Я мала це побачити, хоч заради розуміння мала опинитися тут. Все справді зайшло аж так далеко? Виходить так, а я вже чекала, що побачу далі, знала, що таки побачу і це вже буде не просто інформація, а реальність.

Найгірше ще попереду, поки що. Не хочу думати про те,чим виявиться те найгірше, хоч мої передбачення набувають все темніших барв. Може вдасться запобігти? Я ж мушу? Зроблю все, що зможу, тепер це більш ніж обіцянка, тепер відступати нікуди. Коли повернуся додому? Чи повернуся? Можливо, не зможу. Чи це і є найгірше? Та ні, ще ні. Чому я зараз про це?

Я мала б забути про себе. Я мала б уважніше вдивлятися в місто, що прийняло, хоч і тимчасово. Якби не знала, що мала побачити, то не побачила б геть нічого. Місто приховує рани, місто тримається і виглядає сильним, місто швидко відновлюється, що й не встигаєш помічати рани. Але від мене їх тепер не приховати. Я бачу більше і бачу силу, що дозволяє місту жити, попри все. Чи моє на це спроможне? Краще б не довелося про це довідатися наочно. Краще б не довелося переконуватися насправді.

Які ж далекі тут відстані. Здається, не можливо не пропустити якусь маленьку, але важливу деталь. Як не загубити те, що потрібно? Я ж не відзначаюся уважністю, навіть вдома не була певна в успіху. Тут захисту не буде. Чому так люблю нагадувати саме це? Чого сподіваюся? Не варто.