НОВА ЗУСТРІЧ

Здається, знаю, що мала б зробити передусім, дізнатися, кому відомо те, що й мені, принаймні, для початку. А далі? Якщо справді тільки ті, хто фігурує на диску, тоді ніхто з них і не зацікавлений у розкритті. Але ж чому тоді вбивство? Є хтось ще? Я мала б зацікавитися співпрацею? Також вплутатися? Але ж не повинна цього робити. Я не можу аж так. А хіба доведеться? Має бути інший шлях. І чого тоді досягну?Чи ще чогось маю досягнути? Як я загрузла. Просто безвихідь якась.

Ой, а що це? Марко знову хоче зустрітися? Добре, що не змінила телефон. Знала, що пригодиться. Здається, цього разу він має що мені повідомити. Може, навіть, вирішення моїх сумнівів, але це малоймовірно, адже я тоді була б не потрібна. Чи саме в тут ховається причина нашої співпраці? Тоді хоч щось стало б більш зрозумілим. Чому сама не хочу зустрітися? А я таки не хочу. Я хотіла б просто зникнути. Знову? І ще не раз.

Де ж він призначив ту зустріч? Місце не знайоме і, схоже, досить віддалене та малолюдне, хоч це вже звично. Треба просто йти, як і раніше. Знову, як раніше? Відчуваю, що так не буде, та й сама хотіла б чогось інакшого. А якщо не прийти? Як же це недоцільно. Чи підштовхне когось у напрямку, що піде мені на користь? Може й справді зробити саме це? Але я вже знаю, що навряд чи на таке наважуся. Чекала ж тієї зустрічі, хоч Марко про це не повинен здогадатися. А якщо й справді?

Фантазії закружляли в якомусь геть дитячому напрямку, але так хотіла б побачити його, коли подумає, що не прийшла, просто сховатися поблизу і спостерігати. Може й справді засікла щось цікаве? Хоча я знову вжила слово, що не зовсім відповідне до обставин. Все ж реалізувати таке вартувало б. Може спробую хоча б частково, якщо все гаразд вийде, то вдам, наче просто спізнилася. Хіба не правильне рішення? Можливо й так.

Я згадала, що вже подібним чином переконалася хоча б у тому, що Маркові є що приховувати. Можливо, таки вдасться дізнатися більше, зрештою, я давно мала б якось за ним простежити, але ж відступила і відмовилася від такого прямого переслідування. Тут мій шанс? Але що побачу, якщо Марко буде чекати саме на мене і, звісно, нічого такого, що б викликало підозри, не допустить? Якщо вирішить, що я не прийшла, все може змінитися. Ризикнути? Чи й справді ризик?

Уява моя знову біжить попереду і змушує чекати більшого, ніж потрібно. Чи ж не розчаровували такі «сюрпризи»? Саме заради них і почала все це. Ну, не зовсім заради такого, але ж могла очікувати, що приємного не побачу. Очікувати ‑ одне, а зустрітися – зовсім інше. Гірко, але ж так і мало бути. Та треба таки йти, побачити Марка все одно необхідно, що б там не було далі. Принаймні, можливо, побачу ще когось із потрібних людей, а там і новий напрям відкриється, якщо пощастить.

Довше готуватися не можливо, час іти і побачити те, що може чекати мене попереду. Може, Марко доведе, що даремно я йому не довіряю, хоча не думаю, що йому є що доводити, чи що хотів би щось доводити. Навіщо?

Підходжу на місце зустрічі. Марка немає. Запізнюється? Мене вже лякають такі запізнення, вони не означають нічого доброго, в цьому вже переконалася. Я справді хвилююся? Невже тільки від чергової невдачі, яка поки залишається можливістю? Сподіваюся, що Марко просто надто зайнятий, щоб прийти вчасно, хоч це мені не дуже й приємно.

Здається, мої плани знову зламали. Марко таки приготував найгірший можливий сюрприз і просто зник. Де ж тепер його шукати? Щось таки трапилося і цього разу проігнорувати не вийде. Але що ж мені робити? Подзвонити? Написати? Надто довго. Не в поліцію ж звертатися? Це вже геть дивне рішення було б, та й точно безрезультатне.

Тепер мені дійсно страшно. Обходжу околиці, ніби збираюся побачити найжахливіше. Але ж не побачу? Звісно. Не мала б. Чого ж я тепер шукаю? Яким же смішним і недоречним видається моє небажання побачитися з ним. Я мала б зробити щось більше і важливіше, коли не прийшов той перший, що призначив зустріч, а коли трапилося таке вдруге, мала б бити на сполох. Чому ж не зробила нічого? Чому намагалася втекти так невдало? А тепер Марко? Його відпустити не могла.

Може пояснення тому, що трапилося не таке жахливе як мені здається? Може просто почекати? До чекання вже звикла. Все ж краще не дозволити себе помітити, не дозволю дати зрозуміти, що когось чекаю. І таки помічаю, що до місця зустрічі підходить не Марко, хтось інший. Я ніколи не бачила його, але впізнаю одразу і розумію, що прийшов по мене. Ситуація гірша з найгірших, але мені все ж пощастило, що той прибулець не за спиною, що таки не помітив. Що буде робити, коли повірить, що я не прийшла? Боюся, що не повірить. Чи встигну непомітно зникнути? Можливо, вже ні.

Здається, я мала б вийти, адже все одно в хованки тут не пограюся. Не варто, ой не варто цього робити. Чому він такий певний, що я таки прийду? Збирається чекати? Скільки? Звісно, що певен, я мала б таки прийти, знає, що конче маю знати з чим прийшов. Адже справді піду? Мушу, але ноги не хочуть рухатися. Довго чекати не буде, вже от-от рушить. Я виходжу зі схованки. Він таки знав і геть не здивований. Прийшов час погроз? Це такий прояв «доброти»? Погляд говорить, що жарти скінчилися, а тепер не втечу.

Суворий велетень схожий на охоронця. Звісно, що не сподівалася побачити того, кого з документів, які встигла проглянути, знаю значно краще. Той точно не став би зустрічатися з кимось таким незначним як я, але і цей не мав би. Невже когось справді стривожила? Чи просто попередити зібралися? Таки попереджень уже багато було. Чи справді пошкодували? Чи є яка інша причина? Невже таки дізнаюся? Здається цього разу остаточно.

‑ Затримуєтесь, змушуєте на себе чекати.

Співрозмовник починає з нотацій? Напівжартівливий вступ насторожує.

‑ Але чекати мене мали не ви?

Щось таки мушу сказати, та й він, поки, в доброму гуморі.

‑ Чому ж таки вийшли?

Бачив, що я ховалася? Знає, що вагалась? Складається враження, що вони справді знають про мене все. Нав’язлива ілюзія, якщо взагалі ілюзія.