ЗАВДАННЯ

Нарешті, те, що обіцяв Марко, надійшло. Не буду розповідати із якими засторогами я відкривала той файл. Чекала, що щось знову перешкодить, чи просто не відкриється, чи помилка яка буде, а то й просто вірус вимкне ноутбук. Нічого такого, але і файл виявився геть не настільки цікавим як мені здалося із обіцянки Марка. Те, що втратила на флешці було значно важливішим. Що це? Жарт? Чи Марко теж не знав про флешку?

Якщо це все, що є у нього, то мені не надто допоможе. Марко хоч уявляє що я маю далі робити з тим, що він мені надіслав? Можливо і уявляє, але мене змушує чекати далі, мовляв, напишу згодом, надам додаткову інформацію. Що ж, нехай, але у мене з’явилися певні ідеї і без нього, хай вже вибачає, що не збираюся чекати аж надто довго. Мій наступний крок буде важливішим, аніж його вказівки, якщо вдасться. Якщо ні, тоді і вони не будуть мати значення, як і той лист, якого чекала так довго.

А може Марко вирішив пожартувати? Може грається зі мною? Але я не налаштована до таких ігор. Невже і йому довіряти не можна? Навіщо тільки знайшов мене? А все тому, що не була достатньо обачною. Але ж я не могла інакше? Більша обачність означає хіба бездіяльність. Чи цього мені треба? Звісно, що ні. Чи Марко не розуміє цього? Навряд чи. Що ж тоді?

Є у мене й інший варіант відповіді на запитання про Марка, але той не подобається ще більше, хоч і видається вірогіднішим. Може Марко сам шукає способу передати щось важливе, от тільки ніяк не зважиться на якийсь конкретний. Не знає як? Чекає слушної миті? Чи надійде така мить? Маю довіритися йому. Невже знає краще? Невже знає за чим і ким спостерігати? Мені доводиться тільки здогадуватися. Чи довго?

Я все одно чекати не буду. Шукати ще когось? Повідомити, чим займаюся? Не хотіла б цього, не певна, що знайду людину, якій могла б довіряти, навіть якщо їй довіряв ти. Так, тепер я знаю, що й ти міг помилитися і помилки ті коштують дуже дорого. То таки чекати? Чи спробувати далі діяти «втемну»? Схоже, що у цьому я не майстер, але все одно доведеться вчитися. І підставити Марка? Чому я вирішила, що підставлю? Якщо й так, то, скоріше, себе. Але ж не тільки себе. Скількох я ще сама не уявляю цілком. Чи знає Марко? Може й ні. Чому ж так хочу, щоб не знав? Мені ж зручніше інакше? Про зручність можна не згадувати.

Я все продовжую перебирати твої речі, вже геть автоматично і майже не сподіваюся знайти допомогу від тебе. Сумно, що те, що хотіла про тебе зберегти, втікає від мене надто швидко, а на зміну приходить щось таке, яке все менш схоже на будь-що, що не в змозі була змалювати моя уява. Невже та уява була такою обмеженою? Я ж думала, що хоча б на це не можу поскаржитися. Але ж я так любила втікати. Тепер не захочу? Не зможу.

І все ж, я й досі щось пропускаю повз увагу, щось так близько і майже поруч, але я не можу вхопити. Це щось не дає мені спокою, хоча спокою мені не дає вже надто багато речей. Але це інакше, це муляє камінчиком у взутті, що його не можливо викинути, це вказує на мою неуважність. Чи справді?

Гаразд, те, що я неуважна і пропускаю щось важливе, адже нічого не підказує як виправити ситуацію і чи чекати чужих вказівок. Поки я й так чекаю, хоч могла б із більшою користю. Подзвонити комусь зі своїх? Цього робити аж ніяк не повинна, навіть якби знайшла того, хто підійшов би.

Чекати довго не довелося. Марко таки знайшов спосіб передати мені завдання, яке виявилося, поки, не надто сумнівним, тож можна було б діяти далі. Чому б і ні? Доведеться виконувати і подивитися, куди це мене приведе. Не думаю, що пошкодую аж надто, не настільки все сумнівно і небезпечно, як здавалося з початку. Можливо, саме вказівки мені були й потрібні? Все більше схиляюся саме до такої думки.

Але здійснити, задумане Марком, буде не так вже й просто, хоч я чекала більшої складності, але на початок і це згодиться. Я все ще мала б думати про час і про власну основну мету, але все частіше воліла б забути про це і просто сприймати обставини як виклик. Поки не надто вдається, але з цим я впораюся. А чому я маю аж так сумніватися? Краще перевірити і пошукати що мені знадобиться для того нового завдання. Чи стаю вже іншою людиною? Та ні, щось таке було в мені й раніше, але не склалося нагоди випробувати. Тепер надолужу. Хіба відкидати шанс?

Якщо справді отримала шанс, то я ним скористаюся. Тільки чи справді шанс? Можна сумніватися, але все одно діяти так, ніби сумніву немає. Чи справді можна? А що мені залишається?

Як же мені виконати завдання Марка? Розумію, чому доручив саме мені, але ж доведеться таки добряче підготуватися, щоб все вийшло як слід, тим більше, що тепер мені ще й доведеться приховувати свою особу. Маскуватися? Чому б і ні, але у моєму випадку це буде виглядати дивно, особливо, якщо за мною все одно слідкують. Того, кого доведеться опитати, я ще якось обману, а от тих не вдасться. Чи таки не слідкують більше? Повірили, що відступилася? Про це також треба подумати, але ж мушу я щось таки взяти на себе, адже сама визвалась.

Доведеться збиратися. Якось воно буде. Але наскільки простіше, якби все це відбувалося не у нашому місті, воно ж не перестало бути моїм, а тепер було б зручніше, якби я була чужинкою. Не склалося з цим, мушу використовувати що є. Досі ж якось проскочила. От тільки як? Сподіваюся, що не дізнаюся, хоча, може таки варто було б дещо довідатися. Чи й досі не хочу? Це ж точно не правда. Де вона, та правда?

Поки мені треба шукати правду не глобальну, а цілком конкретну, щоб не залишилося невизначеності. Є щось неправильне у незавершеності, а ти це знав як ніхто і ніколи б не залишив без уваги. Я ж думала, що ми такі схожі стали одне на одного, а тепер кожного разу переконуюся, що я таки не зможу стати тобою. Поки думаю, що у тебе таки вийшло б швидше і краще, так воно і є, але ж у мене має бути щось, що допоможе досягнути успіху іншим шляхом, хоч довшим, але ефективнішим. Мені б хотілося, щоб ефектнішим, але стане й меншого. Коли я стала така невибаглива?