ФЛЕШКА

Опускаюся, що підняти те, що розсипав вітер і раптом помічаю її – флешку. Я вже знаю що це саме те, чого стільки шукала. Нарешті знайшла? Кортить швидше під’єднати до комп’ютера. Там тільки одна папка і, звісно, вона зашифрована. А на що я сподівалася? Ти був завбачливим і скрупульозним. А мені тепер шукати новий шифр. Здається, цьому не буде кінця. Та вчергове у відчай я не впадаю, маленький папірчик підказує шифр.

Ніби все готово, але мені не дає спокою запитання про те, навіщо хтось дав код до твого телефону, якщо на ньому все одно нічого важливого. Можливо я там таки щось пропустила? Та це не зараз, тепер прочитати над чим ти працював. Невже нарешті дізнаюся? Тепер я можу дозволити собі бути нетерплячою, знайшла таки реальну зачіпку. Тепер мені вже здається, що все це було якось занадто просто. Невже буває і так?

Даремно я поспішила радіти, мені просто не могли дати спокійно скористатися знахідкою, чи то я просто знову спізнилася. Телефонний дзвінок. Якраз «вчасно», та ще й на стаціонарний телефон. Ти не захотів відмовлятися, та я тепер точно зроблю це, колись, тільки буде змога. А телефон все дратує надокучливим звуком. Ну кому ще я потрібна в такий час? Хто не міг почекати до ранку? Хоча я знаю хто.

‑ Я все бачу! Я слідкую за тобою!

Який жахливий голос. І що це він говорить? Так швидко влаштував стеження? Чи таки побував усередині? Не буде тут спокою. Невже таки вижене з дому? А зась. Не тепер. Я ще не закінчила.

Повертаюся до ноутбука і розумію, що, схоже, таки закінчила. Флешка зникла. Чомусь дивуюся я цьому якось мляво, ніби чекала чогось подібного. Після того дзвінка це зникнення було майже передбачуваним. Чи я занадто захопилася і флешка просто десь закотилася? Перешукала все навколо ‑ таки немає. Невже дійсно слідкують? Ще мить тому подумала б, що це вже занадто, навіть для вигадки. Якби не ті дзвінки, я б подумала, що просто вигадую новий сюжет, щоб хоч так забути про втрату. Оце так забула.

Світанок вже зовсім скоро, а відповідь, яка була вже за крок, просто випарувалася. Навіщо тільки я вставала до телефону? Невже справді встигли так швидко? В це також майже неможливо повірити, але флешка зникла у відповідний момент. Хіба просто випадковість? Не була б настільки легковажною, щоб заспокоїти себе цим, надто непереконливо. Все ж ще перемацую все довкола, а раптом таки дійсно просто впала? Не бачу. Її справді немає? Я так погано шукаю? Більше часу не можу втрачати. І що далі? Сподіватися на те, що десь є копія? А може ще хмарне сховище? Тоді вже треба ще однієї ласкавої підказки з доступом до того сховища. Хто б то мені її дав? А я вже починаю звикати до допомоги невідомого доброзичливця. Чи приємно усвідомити, що маю не тільки ворогів? От тільки той добродій може мати і свої плани. Допомога не приходить просто так. Чи я помиляюся? Та навряд чи. Треба враховувати і це. Стільки речей я повинна враховувати, а ще не просунулася ані на крок. Попереду тільки гірше.

Чого ще гіршого можу сподіватися? Все одно не вгадаю, марно й намагатися, але ж все одно без цього не обійдуся. Як же марно минає відведений мені час. Шукати далі? Я вже просто не можу, просто не витримаю. Кудись іти? Щось наче приклеїло до домівки, здається, що якщо полишу, то повернутися не зможу. Наскільки далека від правди? Боюся, що зовсім не далека. Невже і таке можливе? Я вже не знаю. Здається, більше немає неможливого. І для мене також? А от в цьому не впевнена. Це не для мене. Хоча, час покаже, якщо в мене буде той час.

Все одно нічого іншого я не можу, продовжую пошуки далі. Трохи покопирсаюся у ноутбуці, може знайду якийсь корисний файл чи нотатку. Щось треба робити. Файлів там багато, аж надто багато, але того, який мені потрібен немає. Відкривати всі? Довго і безцільно, але можна хоч спробувати. Наскільки простіше було б, якби я могла звернутися за потрібною допомогою, але марно шкодувати за неможливим. Я впораюся якось і сама. Мені це до снаги. Адже так? Сподіваюся.

Тепер вони впевнилися, що я нічого не знаю, навіть якщо сумнівались раніше. Тепер мої вороги можуть переконатися, що я більше нічого не зроблю. Так просто і зовсім не треба застосовувати радикальні кроки. Їм більше немає причин мене вбивати чи підставляти. Якщо це справді так, то і у мене більше можливостей і часу більше. Чи повірять, що зупинили? Від цього багато залежить, але я не можу покладатися на таку хитку опору аж занадто. Можливості є, але ж вони надто багато знають про кожен мій крок і щось таки треба з цим робити, чи хоча б враховувати.

Чи справді не будуть вбивати? Гарантії немає, але те, що я досі жива, може вказувати на позитивний для мене наслідок. Можливо, це тільки тимчасово, але на більше розраховувати не можу. Можливості у мене і досі не достатньо великі, та хоча б не нульові. Тепер можна не боятись світанку? Тепер не спізнюся? Про це судити ще не можна, але можна хоча б оцінити, що мої шанси зросли. Чи такі вже обнадійливі? Та хоч щось.

Поки перебираю файли. А доступ до ноутбука у них є? Чи можуть побачити, що роблю аж настільки? Це цілком можливо, але поки можна не зважати. Чекати доки вони озвуться? Гаразд, ти надійно захищав інформацію, отже хоча б на ноутбук не пролізуть. Поки. Можливо, цього таки вдасться уникнути й надалі. Спроби були б для них ризикованими, поки не дізналися про те, чи не маю я підтримки збоку. Але ж вони знають?

Цікаво, що вони знають, мала б навчитися не зважати на це. Чи можу дозволити собі таку легковажність? Іншого виходу немає. Та й, здається, я таки на щось натрапила. Знайшла файл із невідомим посиланням, а за посиланням не документ, а фізична адреса. Тут у місті. Знайшла те що треба? Піду туди, а далі побачу кого шукати і що питати, там зрозумію, куди рухатись далі. Мушу спробувати. На перший погляд адреса не повинна би бути тобі корисною, але може там є щось, що не міг показати більш ясно. Саме так. А чи здогадаюся я, що саме там потрібно? Чи не знають про адресу зловмисники? Невже і це доведеться зрозуміти на місці? Але ж це гра і я маю змогу до неї долучитися.