4

Роботу Денис шукав недовго. Причому, спочатку його не хотіли брати з його додатковими умовами. А потім, мабуть, дізнались, хто він такий і два якихось дивака ледь не побилися на порозі квартири перед очима Аліни. Дениса якраз не було, він поїхав дивитися якусь іще квартиру, і як її тут знайшли, Аліна так і не зрозуміла. Але якось не дуже законно. Бо варто було на це натякнути і обидва чоловіки випарувались, як міражі.

— От дивні люди, — пробурмотіла дівчина.

В неї якраз був вихідний. І, як це іноді буває, саме зараз в голову полізли чудові ідеї і прокинулась незрозуміла працелюбність. Аліна трішки подумала над цією проблемою, надиктувала Кітті план на майбутнє і пішла гуляти. До річки. Кинувши запрошення Денису.

По дорозі вона купила кепку зі смішним котом, котрий тягнув за хвіст рибину. А потім довго хихикала, коли Денис з’явився в черговій футболці, на цей раз з дуже великою русалкою з дуже ікластою посмішкою, і підписом, що зайків тут нема, є тільки рибка.

— Та де ти їх береш? — спитала дівчина, коли вони сиділи біля води і спостерігали за течією, котра бурунчиками закручувала воду між білими каменями. — Футболки в сенсі.

— Знайомий на замовлення малює. Намагався пропонувати ті малюнки на великі потоки продажів, але йому відмовляли, бо таке мало хто купує і на рекламу пішло б багато коштів. Іще щось таке.

— Я б купила, — зізналась Аліна.

— З кришталевою туфелькою посеред робочого стола? — спитав Денис.

— Чому відразу туфелькою?

— І підпис: «Які часи, такі й Попелюшки». — О, а іще на задньому плані заморочений мільярдер в костюмі-трійці, з тугою дивиться на вентиляційну решітку з надписом: «Тимчасово не працює».

— Бідні мільярдери, — поспівчувала Аліна. — Денис, що ми будемо далі робити?

— Не знаю. Жити?

— А як жити?

— Добре. Принаймні я постараюсь.

— Цей план мені подобається. А де?

— Ну, свою квартиру я люблю, я її довго обирав. З іншого боку, якщо постараюсь, то основну роботу я можу перевести повністю в онлайн, тільки час від часу з’являтися, демонструвати, що живий… хоча так і давно мертві працюють, ті, котрі свої образи залишили існувати в цифровому середовищі.

— В тебе класна квартира. Але мені сподобалося опинятися в різних містах і чомусь вчитися. Може тільки поки. А може я взагалі перекоти-поле, просто раніше про це не знала.

— Перевірим. О, будеш як Крістоф з його гастрольними турами. А іще можна купувати собі щось, жити, скільки хочеться, а потім продавати і їхати далі. Чи купити щось основне, а далі як вийде. Взагалі, вчитись я теж люблю, але вмію сам розбиратись, так мені цікавіше. Ну, подивимось.

— Ага, — погодилась Аліна. — Щось придумаємо і далі будемо бачити.

І чомусь їй стало спокійно-спокійно.

Дійсно, навіщо думати над проблемами, котрих може взагалі не бути. Он мама постійно думає, готує і псує життя всім навколо, бо не дає жити саме зараз. Все її життя постійна підготовка до чогось. І незадоволення, що інші не думають про завтра, обираючи те, що цікаво сьогодні.

Угу, математики завжди будуть потрібні, мода на твої картинки пройде, Аліна, думай про майбутнє.

А їй зараз хотілося думати про теперішнє. Бо теперішнє було хороше. Навіть проблеми були правильні. Їх потрібно було вирішувати, а не слухати про те, що саме до них привело. Чудово ж.

— Пройдемось вздовж берега? — спитав Денис. — Десь тут має бути кава і гарні пейзажі.

— А іще придурки. Я коли приходила сюди сама, якраз одного зустріла.

— Хочеш подивитись на придурків?

— Давно не бачила, — зазналась Аліна. — Хочу впевнитись, що світ не змінився і вони нікуди не поділися.

Але придурків вони так і не зустріли. Зате Аліна спробувала впіймати рибу. Нічого, звісно, не вийшло, але то виявилось не таке нудне заняття, як вона завжди вважала. Так що все потрібно пробувати. Ну, принаймні те, що не дуже небезпечне.

Хороший ж план на майбутнє, а то куди в те майбутнє, та без планів?