3

Поблизу Миш виявився досить дивною штукою, котра нагадала Аліні пустий хітин жука. Не дуже великою, явно не розрахованою на надто високих людей. В неї потрібно було залазити спиною вперед і вона закривалась, відсікаючи зовнішній світ. Далі життя людини залежало від її налаштувань і ресурсів.

Аліна в тому скафандрі в перші миті буквально зависла, загубивши відчуття верху, низу і власної ваги. Потім він остаточно підключився до її сприйняття і вона наче стала більшою і важчою. Спробувала іти і спіткнулась, але Миш спритно вирівнявся. Далі вони вдвох трошки пошкандибали, звикаючи. А потім Тоня чомусь вирішила, що вже можна пробувати літати.

Над тим як Аліна перші три хвилини намагалась синхронізувати власні стрибки зі стартом розумного скафандра збіглись подивитися ледь не всі люди на плато. І більшість мабуть іржали, як коні. Бо завмирали вони вдвох в досить дивних позах. А потім дівчина вловила момент і таки зуміла злетіти. Відчуття було таке, що можна було вибачити і чужий сміх, і власний страх і взагалі дуже багато чого. Але далеко полетіти Миш їй не дав, спитав про кінцеву, чи хоча б проміжну точку, про жодну з котрих Аліна не мала ні найменшого уявлення.

Але Тоня все одно сказала, що для першого разу вийшло дуже навіть непогано і через кілька годин можна повторити. А там, в парі з Денисом і політати навкруги плато. Бо в самої Аліни поки що нічого не вийде. А привчати Миша до того, що його пілот буде нездатним приймати найпростіші рішення, не варто.

І так, навкруги плато вони дійсно політали. Навіть до скель один раз наблизились ледь не впритул, і Аліна змогла роздивитись обіцяні пухнасті квіти.

А потім, вже десь далеко від того плато, вона сиділа за столиком в бесідці біля моря і спостерігала як хвилі облизують берег. Відчуття було таке, наче цілий світ раптом взяв і перетворився в суцільний спокій.

Перед Аліною стояла чашка кави. Денис відійшов, бо його покликав десб поговорити наодинці колега в незрозуміло яких справах. Яка нечиста сила принесла цього ж колегу в цю бесідку, теж було незрозуміло. Але посидіти трішки наодинці Аліна погодилась. Тим більш в неї було заняття, вона спостерігала за морем. І вдихала спокій.

— Добрий день, — прозвучало настільки раптово, що вона ледь не підскочила.

Відірвала погляд від моря. Перевела його на чоловіка. Дивного вже тому, що він опирався на ціпок, причому якось так, що було не зрозуміло, дійсно йому потрібна ця палиця, чи це просто частина образа.

— Вітаю, — обережно відізвалась Аліна і роззирнулась, але Дениса поблизості видно не було.

— Не бійтесь, я просто поговорити хочу, — заявив чоловік.

Очі в нього були уважні, сірі. Волосся світло-русе. І обличчя таке, наче з гострих кутів складене. Тонкий ніс з горбинкою, досить вузьке підборіддя, та й все обличчя в цілому. Але при цьому — досить симпатичний, хоч і небезпечний на вигляд.

— Я тут не одна, — попередила Аліна.

— Та я знаю. Це я попросив його відволікти трішки, — сказав чоловік і посміхнувся. А потім сів за столик і приязно Аліні посміхнувся.

І вона запідозрила страшне. Що це і є той старший брат, котрий на бандюка схожий. Бо щось таке в цьому чоловікові точно було.

— Хм? — задала цікаве питання дівчина.

Він знову посміхнувся.

— Просто хотів подивитись, — сказав чоловік, так і не назвавши свого імені, хоча Аліну він явно знав. — Не ображайте його, добре? Він іноді такий бовдур і не бажаючи когось втягувати у власні проблеми робить такі дурниці. Але просто вислухайте потім, коли приповзе назад. Він завжди таким був. Всіх навкруги оберігав від власних проблем, та й від їхніх старався. Він іноді занадто рішуче приймає рішення, але завжди прагне кращого.

Аліна кивнула. Хоча знову ж не було названо жодного імені.

— Хорошого вам дня, — побажав чоловік, знову посміхнувся, а потім встав і пішов собі, накульгуючи в такт шуму морських хвиль.

І Аліні здавалося, що варто від цього видовища на мить відвернутися, і дивний чоловік зникне, як привид. Просто розчиниться в просторі.

— Щось сталося? — голос Дениса теж прозвучав раптово, якраз в ту мить, коли Аліна кліпнула і дивний співбесідник дійсно кудись подівся.

— Ні, просто світ дивна штука, — відповіла вона, чомусь не сказавши про чоловіка, в котрому запідозрила його брата.

— А, та він завжди такий був. Скільки живу, стільки дивуюсь. Особливо людям, котрі вважають, що розуміють, як він влаштований. Я, наприклад, не розумію.

— Я теж, — призналась дівчина. Почекала, поки він сяде, а потім задала питання, котре дуже довго від себе гнала. — Денис, а хто ми один одній?

— Попелюшка і блазень, — широченно заусміхався він.

— Хм?

— А там вже тобі обирати, хто я тобі. Для мене ти чудова дівчина, за котру я буду битися і рвати горлянки, якщо доведеться. Хоча, чесно, мені б цього не хотілося. Ти частина мого світу. Вросла в мене непомітно. Я може й виживу, якщо тебе відірвати, але якась моя частина точно пропаде. Так що… от чесно, ненавиджу розмови про кохання. Як на мене це така фальшива дурня. А якщо й не фальшива, то це штука настільки різноманітна, що розібратися, наскільки правильно її визначають нема жодного шансу. Але ти частина мене і я хочу, щоб тобі було добре. Мені подобається, коли ти посміхаєшся.

І от що Аліна могла сказати на таку дивну відповідь?

А нічогісінько. Бо це було якось занадто по-справжньому.

— Я без тебе виживу, — сказала, подумавши і майже допивши каву. — Я точно виживу. Бо в мене є чудова робота. І все моє життя буде в тій роботі. Воно буде якесь зовсім інше. Але мені б цього дуже не хотілося. Мені дуже подобається мій світ, в котрому є ти.

І посміхнулась.

Йому ж подобається, як вона посміхається, правильно?