2

Що-що, а розбирався Руслан в дорогих жестах, котрі змусять заздрити всіх навкруги, дуже навіть непогано. І коли Аліна виходила з під’їзду на вулицю, стараючись робити це велично і граційно, як воно і належить справжній красуні, її вже чекала машина. Рарітетна. З вузьким передом, котрий робив її схожою на накінечник стріли. Чорна така, настільки, що здавалося, ти бачиш, як цей колір поглинає світло. А іще довша за звичайні машини, такий собі натяк на музейні лімузини.

Аліна спиною відчувала, як на неї витріщаються сусіди через вікна. Мабуть поприлипали до шибок і не можуть зрозуміти, за що їй така честь. Це якщо іще впізнали її в красуні з зачіскою, справжнім макіяжем, а не віртуальною маскою, і синій шовковій сукні з відкритою спиною. В цій сукні просто неможливо було не тримати прямо спину, чи іти якось не так. Бо коли відчуваєш себе королевою краси, голову не понурюєш, Шепп як завжди права.

Руслан, теж гарний і в костюмі, з запонками і тонкими смужками на краватці, подав руку. Допоміг сісти в машину. Велів справжньому водію, щоб їхав.

А Аліні раптом стало смішно. Вона уявила, що будуть говорити ті, хто сьогодні залишився вдома і бачив цей від’їзд з вікна.

Та вона б могла поставити половину своєї зарплатні, половину, бо треба ж чимось платити за квартиру і їжу, якщо програє, що найбільше прихильників у версії про утриманку, мисливицю на мільйонерів і добре, якщо не щось гірше. А найменше, що то вона сама на те заробила. Та у версії, що вона потаємна дочка президента сусідньої країни і те більше прихильників.

— Що? — спитав Руслан.

— Про чутки думаю. А я ж живу в тихому, сімейному домі. Тут всі такі, правильні, з дітьми. А я в невідомість, на дорогій машині, з дорогим чоловіком.

— Неприємності будуть? — здається занепокоївся Руслан.

— Хіба що вітатися перестануть. Хоча вони й так не дуже вітаються. Я ж мала, безголова, про що зі мною можна говорити, — згадала Аліна випадково підслухану розмову про себе.

Руслан здивовано кліпнув. Схоже, такі високі відносини для нього були чимось новим і несподіваним. А Кітті ледь чутно фиркнула.

— О, — сказала Аліна.

— Що? — гарно припідняв він брову.

— Домашнє навчання, потім інтернат-інтенсив, де тільки обрані і тільки ті, хто не буде заважати іншим, що перевіряли сорок раз, — Аліна пам’ятала, як мама подібні інтернати лаяла, мовляв, вони остаточно відривають дітей від землі і закидають в хмари, — а потім щось дуже престижне. Настільки, що там або ті, кому не можна тінь на репутацію кидати, або якісь генії, або дуже багаті і нахабні для контрасту. А в тебе не такий характер і достатньо розуму, щоб з останніми не зв’язуватися.

— Хм?

— Вгадала? — посміхнулася Аліна.

— Вгадала, — кивнув Руслан. — Але я паралельно працював…

— В Мількорні, де тебе всі знали.

— Ніхто навкруги мене не бігав і нічого за гарні очі я не отримав, — вмить став серйозним чоловік. І ще губи так стиснув. Точно хтось щось подібне йому закидав.

— Не в тому справа. Всі знали. Тому відношення як до звичайних новачків, котрих можуть вигнати через першу ліпшу дурню не було. З іншого боку в тебе не було необхідності балансувати між необхідністю втриматись серед стажистів і отримати хоч якийсь контракт, залишитись хоч при якійсь своїй думці і хоч з якоюсь впевненністю, і при цьому нікого не образити, бо конфліктних стажистів ой як не люблять. А іще потрібно всіх чути, а вони говорять різне і протилежне. Не можна бути надто доброзичливим. Не можна лізти всім на очі, але при цьому тебе мають помічати. А потім ще може виявитися, що хтось вирішив веселенький експеримент провести.

— Звучить цікаво, — з сумнівом сказав Руслан.

— Я ж кажу, подібні речі для тебе щось нове і невідоме. Он як мої сусіди з їх упередженнями. Тому й все перераховане, вкупі з інтернатом.

— Хм, — задумався чоловік і посміхнувся. — Колись мене звали поїхати в подорож ледь не автостопом, щоб впізнати життя. Я відмовився. У мене була сила силенна справ. Я мріяв стати художником і перевершити батька.

Аліна кивнула. І не стала говорити, що даремно не поїхав, може й з художником щось вийшло.

Хто знає, як би воно насправді склалося.

Але ж… ой! Та Руслан справжнісінький казковий принц, якщо так подумати.

От прямо взяла й збулась мрія. Хоч бери, проси заїхати по дорозі в рідне місто, і обов’язково на вулицю Дванадцята Лінія. Щоб колишні однокласниці, ті, котрі обзивалися і насмішливо співчували через веснянки, побачили і машину, і Руслана, і її саму в цій самій сукні.

— Не забути вийти з машини, розсміятися і сказати, що це вони невдахи, — сказала тихо.

— Що? — спитав Руслан, нахилившись до неї.

— Підліткові мрії про велику помсту, — пояснила Аліна.

— В тебе вони були? Та ти надто добра, — не повірив чоловік.

Аліна фиркнула.

— Я мріяв скинути одного приятеля з моста, в воду, щоб не вбився, — сказав.

— Господи, я дійсно надто добра, — аж здивувалася Аліна.

— Заманює, — прошепотіла Кітті, вдало замаскувавшись в гудінні чиєїсь магнітки.