Частина 5

Попелюшка танцює різні танці

— Аліна, — промуркотіла Кітті, коли дівчина погасила всі екрани і потягнулася, вирішуючи що тепер робити.

Офлайновий вірт-дизайн врешті виявився з одного боку зовсім не тим, що вона та старанно вивчала, з другого зі всіма своїми несподіванками він був навіть цікавішим, а з третього він постійно намагався зкрутити їй мізки, бо потрібно було то те вчити, то щось інше перевіряти.

— Що? — спитала.

— Я проаналізувала твої заняття за останній місяць і впевнена, що для більшої частини існують чи живі помічники, котрі вміють робити саме це, чи програми віртуального простору.

— Я теж в цьому впевнена, — сказала Аліна і позіхнула. — Найдешевші проекти взагалі робляться майже без втручання людини. Дають завдання, дивляться на результати, вибирають краще. І розвішують, де тільки можна. Щось складніше вже хоча б підганяють потім до реальності, залишаючи вузли на цю можливість. І це навіть спрацьовує на чомусь маленькому непогано. А чим більше, тим сильніше стає надто помітно, що все несправжнє. Пам’ятаєш ту екскурсію на вулиці де офлайн-віртуалка повністю закриває дійсність? Туди їздять як на шоу. Саме тому, що воно не дуже схоже на реальність, а місцями ще й на маячню в гарячці. І його не спеціально таким зробили, просто ось так наклалося, там розтягнулося, там взагалі не співпало.

— Тому ти тягнеш все на собі?

— Тому я вчусь, щоб бачити проблему і знати, що не так, а не переробляти все поспіль. Шепп впевнена, що з досвідом, якщо є хоча б трішки розуміння і таланту, це не так просто бачиш і можеш навіть змухлювати місцями. Ну, або плюнути, піти в мистецтво і спеціально ваяти несподіване і ріжуче око несправжністю. Але щоб те вміти добре потрібно або чуття, або знову ж досвід, розуміння і купу спроб.

— Помічники все одно потрібні, — фиркнула несхвально Кітті.

— Угу. Починати взагалі потрібно з маленького, а не намагатися проковтнути слона, — філософськи відізвалася Аліна. — І чесно, я так і зроблю, бо зараз, впевнена, мене при бажанні запросто обдурять люди, котрі знають менше, але в них більше досвіду в роботі. А я потім буду бігати і не розуміти як же так. Але спочатку я буду тягатися за Шепп, скільки зможу і вивчати все нею рекомендоване.

— Скажена, — здається одобрила Кітті. Вискочила з літтопу на стіл, гарно всілася, поклавши хвоста на передні лапи. — Іще й ця вечірка з тим дурником.

— Він не дурник, — похитала головою Аліна знову позіхнувши в кулак. — Він просто народився у світі, де йому майже не потрібно щось шукати, самі принесуть і попросять подивитися, а може і взяти. Якби я погодилась працювати в маминій лабораторії, була б десь приблизно такою. Хоча, ні, навряд. Мені б було не цікаво і я б залишилась вічною помічницею, до котрої можна звернутися, щоб поскоріше щось донести до начальства. Не уявляєш, як мені страшно було послухатися психолога і змінити профіль навчання. Там же в мене було гарантоване місце. Як в жабки в болоті. Сидиш собі, квакаєш…

Згадалася жаба з футболки Дениса. Та жаба б точно не сиділа тихо в болоті. Вона б ловила чапель за лапи, щоб звідти полетіти. Що він і зробив.

— В тебе надто мрійливий погляд. Сподіваюся не через цю вечірку, чи що воно таке.

— Благодійний вечір з аукціоном, — поправила Аліна. — Я про жабу подумала. Нахабну. З футболки Дениса. Знаєш, якби я його не зустріла, я б все ще відчувала, що не на своєму місці, що світ страшний і тут мене б точно не було. Якось він занадто добре розуміє людей і що їм потрібно.

— В нього брати і сестра, котрим він завжди намагався допомагати і дуже високий ай-кью, хоча справа навряд в ньому.

— Угу підібрав мене, як покинуте кошеня, — фиркнула Аліна. — Я коли починаю розуміти, як він мені по мізкам їздив, так хочеться розізлитись. А не виходить. Я за ним сумую трішки навіть. А ще мені здається, що він при бажанні зміг би світ захопити, надто переконливий.

— Угу, сумуєш, а на вечірку ідеш з цим недолугим Русланом.

— Він не недолугий.

— Вже й захищаєш його. Послухалась би краще його бабусю, котра впевнена, що його зацікавленість ненадовго. Вирішить, що все зрозумів і чкурне далі.

— В нас скоріше дружні стосунки.

— Думаєш він погодиться? Це він так підкрадається.

— А іще на вечірці я можу познайомитись з купою цікавих в моїй професії людей. І вони, можливо мене запам’ятають.

— І ту сукню з блискітками вигуляєш.

— Саме собою. Я на таких вечорах не була, мені цікаво. Руслану потрібна супутниця. Олена веліла не зображати ручну собачку, а слухати і знайомитись. І при нагоді пояснювати, що я її помічниця.

— Всім добре, — фиркнула Кітті, встала на лапи, вигнула гарно спину. — Добре, нещастя, доробила своє порівняння, лягай тепер спати. Бо почнеш на тій вечірці позіхати, ото всі здивуються.

— Зате запам’ятають, — оптимістично сказала Аліна. Але спати пішла.

І наснилась їй якась маячня. Вона сиділа на березі ставка, вимочувала в воді свій власний русальчин хвіст, поліруючи його жорсткою щіткою. А тут з небес в ставок хлюпнулась величезна жаба з крилами, допливла до берега і з неї зіскочив рудий хлопець в подертих джинсах і чорній футболці з портретом цієї ж крилатої жаби. Він сів поряд. Поцікавився де вона взяла такий шикарнючий хвіст. А потім вони довго-довго про щось говорили. Але Аліна не запам’ятала ні слова.