Розділ 12

— З днем народження! — голосно закричав Ян, увірвавшись у мою кімнату.

Я різко зірвалася та сіла на ліжку. На годинку було рівно опівніч, тому не дивно, що рідні вирішили мене привітати в такий час. Усмішка з'явилася на моєму обличчі, коли я побачила маму з великим тортом в руках та батька, що тримав пакет з подарунком. Брат простягнув мені горщик з моїми улюбленими фіалками.

— Зі святом, донечко, — сказала мама і кивнула головою на торт, на якому яскраво горіли свічки. — Загадай бажання.

— А воно збудеться? — тихо спитала я, глянувши на неї.

— Обов'язково, — відповіла вона, усміхнувшись. — Мої усі здійснилися.

— Тоді гаразд.

Я задумано подивилася на ці свічки та завмерла, адже уявлення не мала, що загадати. Чого я хотіла насправді? Мабуть, єдине, чого я дійсно бажала відчути зараз, — це було кохання. Банально, але я загадала закохатися взаємно й зустріти свою рідну половинку. Я заплющила очі та задула свічки, віддаючи своє бажання Всесвіту.

— Ура! — сказала мама та голосно засміялася. Вона швидко поцілувала мене в щоку. — Обожнюю тебе.

Я усміхнулася і міцно обійняла її. Тато забрав з її рук торт, щоб ми обоє не забруднилися.

— Люблю тебе, — прошепотіла я їй на вухо.

— А мене? — спитав біля нас тато, усміхаючись.

— І тебе, — сказала, обіймаючи тепер його.

— З днем народження, моя трояндочка.

Тато поцілував мене у скроню, а я мило усміхнулася йому. Моя рука мимовільно знайшла на грудях підвіску у вигляді маленької троянди, яку колись давно тато подарував мамі. Це було ще до мого народження, але як тільки я з'явилася, мама віддала мені її. З того часу ця підвіска була для мене нагадуванням, що десь є мій батько, якого я так завжди чекала. Шкода лише, що ми зустрілися з ним тільки тоді, коли мені уже було п'ять.

— Але мене ти любиш найбільше, — сказав Ян, змушуючи мене відірватися від тата.

— Безперечно, — погодилася я та засміялася.

— Вітаю, злючко! — буркнув брат, від чого мої очі закотилися . — Сподіваюся, що скоро ти вийдеш заміж та з'їдеш звідси.

Я вже хотіла обуритися, як він засміявся, даючи зрозуміти, що жартує. Брат міцно обійняв мене, а я здивувалася від того, як відчувалися його міцні обійми. Коли Ян встиг так вирости та змужніти?

— Ніякого заміжжя до двадцяти п'яти, — серйозним тоном мовив тато.

Мама закотила очі та сперлася на нього. Він легко обійняв її однією рукою. Мені завжди подобалося, коли вони проявляли свої почуття навіть у таких простих моментах.

— Думаю, що Віолетта сама вирішить, коли їй вийти заміж, — сказала мама.

— Спершу має з'явитися гідний хлопець, — твердо сказав тато. — Моя донька заслуговує найкращого.

— Я уже його знайшла. Це один з твоїх друзів-партнерів, — збрехала я, спостерігаючи, як обличчя батька збіліло.

Мені довелося трохи опустити голову, щоб стримати сміх. Чого лише вартував погляд тата, який він кинув на мене.

— Може, мені подобаються трохи старші чоловіки? — додала я.

— Не жартуй так, бо тато зараз передчасний інфаркт отримає, — сказала мама, сміючись. — Ми впевнені, що коли з'явиться твоє, то ти це зрозумієш та зробиш правильний вибір.

Я кинула головою, даючи знак, що погоджуюся з нею. Попри те, що батьки все мені дозволяли, вони все ж покладали на мене певні сподівання. Я не хотіла їх розчаровувати навіть у виборі майбутнього чоловіка. Колись це станеться, і найголовніше, щоб я таки не помилилася.

— Коли ми будемо їсти торт? — спитав Ян, відриваючи мене від думок. — На вигляд він дуже смачний.

— Зараз принесу тарілки, — сказала мама та зникла за дверима.

Ми деякий час сиділи у моїй кімнаті на ліжку та просто їли торт, розмовляючи. Я слідкувала за своїми батьками, які з часом лише більше кохали одне одного. Мені теж завжди хотілося відчути таке сильне почуття з кимось особливим, бо я знала точно, що кохання справді існує.

Приблизно через годину вони попрощалися та вийшли з моєї кімнати. Я глянула у свій телефон, де вже було декілька повідомлень з привітаннями.

Втомлено лягла на спину, дивлячись у стелю. У мене не було зовсім сил відписувати друзями, тож я вирішила, що зроблю це завтра. Різні думки крутилися в моїй голові, а я ніяк не могла зібрати їх до купи. Неочікуваний телефонний дзвінок змусив мене налякано здригнутися. Я невдоволено стиснула губи в пряму лінію, намагаючись стримати своє роздратування. Мабуть, Яринка вирішила так пізно привітати, або ж Адам...

На екрані висвітлився незнайомий номер. Я збентежено подивилася на свій телефон, а серце завмерло в передчутті. Хто це? Зазвичай я байдуже ставилася до таких дзвінків, але в цей момент це здалося мені надто тривожним.
Я прийняла дзвінок та приклала телефон до вуха.

— Алло, — тихо прошепотіла напруженим голосом.

— Привіт! Я... Цей... — почула дещо розгублений голос Лева. Я аж рота відкрила від здивування, бо явно не очікувала дзвінка від нього. — Я хотів привітати тебе з днем народження.

— Як ти дізнався?

Я ледве говорила від того, як сильно схвилював мене цей телефонний дзвінок. Ми бачилися востаннє ще тиждень тому, коли він поцілував мене на стоянці біля університету. З тієї миті Лев був привидом, бо я ніде не помічала його. Хоч і наказувала собі не думати про нього, все одно постійно шукала Лева очима в коридорах університету. Він просто не виходив з моєї голови.

— У твоїх соцмережах побачив, — відповів він.

— Не знала, що ти слідкуєш за моїми соцмережами.

— Я не слідкую. Це... Це вийшло випадково.

— Випадково? — сухо перепитала я. — Як і тих два поцілунки?

На іншому кінці лінії з'явилася тиша. Я уже приготувалася до того, що хлопець зараз попрощається зі мною та вимкне дзвінок. Може, просто вимкне без жодних прощань?

— Не думав, що ти приймаєш дзвінки від незнайомих номерів, — натомість мовив він.

— Ти сподівався на це?

— Можливо. — Лев важко видихнув. — Я втомився, Віолетто.

Я трохи розгубилася від його слів, бо не розуміла, що він має на увазі. Моя долоня мимовільно виводила круги на простирадлах, доки я чекала, що він продовжить говорити.

— Від чого втомився? — зацікавлено спитала.

— Від того, що постійно думаю про тебе, — відповів він.

Моє тіло, наче паралізувало. Рука зупинилася на одній точці, а серце пропустило декілька ударів. З горла вирвався дивний несподіваний стогін, якого я від себе не очікувала.

— Ти... Що ти кажеш, Леве? Ти сам відштовхнув мене.

— Знаю. І я досі думаю, що не підходжу тобі. Але мене тягне до тебе. Дуже сильно. Таке враження, ніби ми знайомі вже давно, та я б запам'ятав тебе, якби це було так.

— У мене теж, — тихо прошепотіла я. — Розумію, що мені варто остерігатися тебе, але не можу протистояти цьому тяжінню. Ми з тобою такі різні.

— Абсолютно, — погодився Лев. — З зовсім різних світів. Там, де у тебе радість та світло, у мене — темрява і порожнеча. Я не хочу затягувати тебе у цю діру з собою.

— Знаю. Ми можемо поговорити про це особисто? — з надією спитала я. — Мені б хотілося зустрітися з тобою. Можливо, вдень?

— У тебе день народження, — нагадав хлопець і я почула його тихий сміх. — Ти забула?

Я теж засміялася, бо за цією розмовою моя пам'ять кудись втекла. З ним я не могла думати ні про що інше.

— У мене буде святкування в новому клубі в центрі міста. Не хочеш прийти?

Я сильно закусила губу в передчутті його відповіді. Попри своє хвилювання, мені дуже хотілося, щоб він прийшов.

— Не люблю клуби, — сказав Лев. — У мене бій увечері.

— Ох! — все, що і могла вимовити я.

Якийсь жаль з'явився всередині, бо його бої завжди будуть між нами.

— Може, якось зустрінемося іншого дня? — спитав він. — Думаю, що нам точно треба поговорити. І про ті поцілунки, і про те, що відбувається між нами.

— Добре. Знаєш, а ти тепер повинен перемогти у бою.

— Я завжди перемагаю.

— Дуже самовпевнено, — зауважила я. — А ти справді ніколи не програвав?

— Ну... — Лев, здається, задумався. — Ні, звісно ж.

Я тихо засміялася та перевернулася на живіт, лягаючи зручніше. Мені навіть подобалося говорити з ним так спокійно.

— Тоді я можу не хвилюватися за тебе.

— А ти хвилюєшся? — поцікавився хлопець.

— Мені не подобається те місце, і я справді не розумію навіщо ти займаєшся боями. Проте... — я замовкла та глибоко вдихнула. — Здається, ти живеш цим.

— Це спорт, Віолетто.

— Небезпечний.

— Як і усі інші. Травму можна отримати у будь-якому виді спорту.

— Одна справа, якщо ця травма отримана випадково, а зовсім інша — якщо навмисно. До того ж через це страждають твої суперники теж.

— Коли ми виходимо на ринг, ми знаємо про ризик, — сказав Лев. — Нас так виховували роками. Це не справа одного дня. Потрібно багато тренуватися, щоб врешті-решт вийти на бій. І так, це хороший спосіб швидко заробити гроші.

— Це жахливий спосіб, — пробурмотіла я та почула, що він усміхнувся. — Знаєш, хотіла в тебе дещо запитати.

— Що саме?

— Ти ж тоді прийшов на відкриття готелю через мене? — спитала я, стримуючи свою усмішку. — Ще раніше ти казав, що за один бій отримаєш у декілька разів більше, аніж за цей вечір. Чому тоді прийшов туди? 

— Сам не знаю...

— Леве, — почула тихий дівочий голос на задньому фоні, — там мама. Треба допомогти.

— Гаразд, — сказав він комусь, а тоді звернувся до мене: — Мені вже потрібно йти.

— Так, звісно.

— Я нічого не побажав тобі.

— Зробиш це завтра, — мовила я. — Ти ж зателефонуєш до мене ще раз?

— Мені сподобалося говорити з тобою, тому чекай частих дзвінків.

Я не змогла стриматися, тому широко усміхнулася. До цього моменту ніколи б не подумала, що з Левом може бути так легко.

— Я чекатиму.

— Бувай, Фіалко. Хороших тобі снів.

— І тобі, — тихо прошепотіла я.

Я відклала телефон на ліжко та глибоко вдихнула. Моє серце нестримно билося в грудях, а очі повільно заплющилися. В голові чомусь з'явився той особливий момент поцілунку з Левом біля алеї. Я замріяно сперлася рукою на щоку та усміхнулася. Здається, бажання починає здійснюватися.

Зранку довелося швидко прокинутися, адже на мене чекало невелике сімейне святкування, а після цього ми з друзями мали б піти у клуб. Весь ранок я займалася зачіскою та макіяжем. Потім довго обирала сукню, але мій вибір пав на коротку сукню червоного кольору. Я швидко одягнула її та глянула на себе в дзеркало. Мені так сподобався мій вигляд, що я зробила декілька фото. З'явилося дивне бажання надіслати їх Леву. Я вагалася, але потім таки обрала найкращу фотографію та надіслала йому її, підписавши:

«Може, таки передумаєш та прийдеш до мене на вечірку?)»

Я міцно стиснула телефон у руці й підійшла до вікна в очікуванні його відповіді. Можливо, це було занадто? Таке враження, ніби я вимагала від нього, щоб він залишив бій та приїхав до мене. Я почула звук вхідного сповіщення та швидко розблокувала телефон. Серце схвильовано забилося швидше, коли помітила, що це повідомлення від Лева. Я швидко відкрила його та взялася читати:

«Тепер це здається мені не такою вже і поганою ідею. Зустрінемося після бою?»

Я декілька раз перечитувала повідомлення. Насправді я не проти була втекти від своїх друзів та зустрітися з Левом, тому швидко надрукувала:

«Гаразд, зателефонуєш до мене»

Лев відповів миттю:

«Обов'язково. Ти сьогодні надзвичайно красива»

Я ще ширше усміхнулася від останнього повідомлення. В животі з'явилося дивне приємне тепло, що підіймалося до легень, змушуючи мене важче дихати. Я глибоко вдихнула та написала йому:

«Удачі в бою. Будь обережним.»

Коли я надіслала йому повідомлення, двері в мою кімнату відчинилися. Переді мною з'явилася усміхнена мама. Вона швидко поправила свій чубчик у дзеркалі. Ця зелена сукня на ній виглядала неймовірно, тож я на мить замилувалася нею.

— Уже всі зібралися, — сказала мама, глянувши на мене. — Чекають лише на тебе. Ходімо святкувати, Ві!

— Ходімо! — занадто радісно крикнула я.