Розділ 3

— І як тобі? — спитала Амелія, коли ми вийшли з клубу.

— Це було найгірше, що я могла побачити у своєму житті. Навіщо ти взагалі притягнула мене сюди?

Я роздратовано подивилася на неї, склавши руки на грудях. Вона лише невдоволено закотила очі.

— Для нових вражень, Віолетто! Не сприймай усе так серйозно. Це просто шоу.

— Шоу? — майже закричала я. — Вибач, але мені зовсім не подобається дивитися на те, як хлопці калічать один одного заради грошей.

— Це їхній заробіток, — спокійно сказав Данило. — Вони тут заробляють шалені гроші.

— Це не змінює того, що це неправильно! Тут усе нелегально та незаконно. Від таких місць краще тікати якнайдалі.

— Не думала, що ти така боягузка, — мовила Лія та засміялася. — Ти ж розумієш, що про це місце ніхто не повинен знати? Я маю на увазі твоїх батьків чи будь-кого іншого, хто може навести на цей клуб поліцію.

— Впевнена, що поліція в курсі того, що тут відбувається, — пробурмотіла я.

— Як щодо того, щоб залишитися на крутій боксерській вечірці? — раптом заговорив біля нас якийсь хлопець.

Я глянула на нього та помітила синці й рани на його обличчі. Мабуть, це один з тих боксерів, які вийшли сьогодні з того рингу переможцями. Він усміхнувся та закинув одну руку на плече Данила. Схоже, це його друг, бо вони точно були знайомі.

— З задоволенням, — сказала Амелія, усміхаючись, а тоді глянула на мене. — Ти як думаєш?

— Думаю, що більше не зможу дивитися на ще одну бійку, — відповіла я, намагаючись говорити не надто роздратовано. — Ви як хочете, але я додому.

Подруга деякий час уважно дивилася на мене, а потім все ж кивнула. Вона прошепотіла щось на вухо своєму хлопцеві. Той скривився, кинувши незадоволений погляд у мою сторону. Я ще сильніше обійняла себе руками в очікуванні їхнього рішення.

— Нам уже час повертатися додому, — сказала Амелія та винувато знизала плечима. — Сподіваюся, що ти не образишся.

— Сьогодні ні, — відповів той боксер, — але ображуся, якщо ви не прийдете на мій день народження. Вечірка буде наступної суботи. Користуючись нагодою, запрошую вас усіх.

— Ми обов'язково прийдемо, — мовив Данило, не стримуючи своєї усмішки. — Треба бути повним ідіотом, щоб пропустити твою вечірку.

Хлопець усміхнувся та надто уважно подивився на мене. Я зустрілася поглядом з його прискіпливими карими очима. Мені не дуже сподобалося те, як він дивився на мене.

— Ти теж запрошена, — сказав хлопець. — Ми ще, здається, не знайомі. — Він простягнув свою велику руку в мою сторону. — Любомир.

Я скривилася, бо це ім'я явно не підходило йому. Любов і мир на рингу? Це щось не з цього світу. Та все ж змусила себе потиснути йому руку.

— Віолетта, — тихо пробурмотіла.

— Ну що ж, чекатиму вас у суботу.

Хлопець легко вдарив Данила в плече, усміхнувся Амелії та підморгнув мені. Напевно, таким способом прощався з нами. Після цього він пішов геть, залишаючи нас. Я полегшено розслабилася, дивлячись йому в спину. Ще бракувало зв'язатися з цими боксерами. Байдуже на його запрошення, бо я не збиралася приходити на ту вечірку. Ця історія закінчиться просто зараз, коли ми нарешті поїдемо геть.

На щастя, Данило та Амелія більше ні з ким не говорили. Хлопець попрямував до свого автомобіля, а ми з нею йшли позаду. Я страшенно злилася на подругу, а в моїй голові з'явився сигнал, що варто таки обмежити спілкування з нею.

Коли вони підвезли мене додому, то я швидко попрощалася з ними та вискочила з автомобіля. Мені хотілося якнайшвидше опинитися у своїй кімнаті, де не було б тих нав'язливих думок у голові та неприємних картинок з рингу.

Як тільки я зайшла до коридору, то відчула, що щось пухнасте почало тертися до моїх ніг. Я присіла та легко провела рукою по приємній сірій шерсті.

— Лукас, ти чого не спиш? — спитала я, вдивляючись в очі мого кота, що надто яскраво світилися в темноті. — Старий кіт не може спати?

Він голосно нявкнув та ще сильніше притулився до мене. Я підняла його на руки та понесла до своєї кімнати. Лукас з'явився у моєму житті ще чотирнадцять років тому, коли мені його подарував мій тато. Я обожнювала цього шотландського кота, хоча він був уже таким старим. Всередині неприємно вкололо, коли я зрозуміла, що Лу може скоро померти. Котик притиснувся до моїх грудей, коли я підіймалася сходами з ним на руках.

Уже в кімнаті я відпустила його і він повільно попрямував до свого лежака. Лукас зручно вмостився, склавши лапки під себе. Я ж швидко переодягнулася в піжаму та лягла у ліжко. Була така втомлена, що навіть не змила макіяж, хоча і знала, що шкодуватиму про це зранку.

Я прокинулася пізніше, аніж зазвичай. Довгий час приводила себе в порядок після вечірніх розваг. Хоча це важко назвати розвагами. Мені хотілося сьогодні піти на іподром — місце, яке я найбільше обожнювала у своєму житті. Коли усі дівчатка в дитинстві захоплювалися танцями, малюванням чи співами, я обрала для себе кінний спорт. Після декількох невдалих спроб пов'язати своє життя з різними творчими справами, я все ж знайшла своє покликання у тваринах.

Я швидко вдягнула зручні шкіряні штани коричневого кольору та білу футболку. Взула високі чоботи з невеличким каблуком, які колись давно купила в спеціальному магазині для кінного спорту. Схопивши свій шолом, я побігла на перший поверх.

— Ідеш на іподром? — спитала мама, коли побачила мене. — Сьогодні неділя, Віолетто. Було б краще, якби ми провели весь день разом.

— Мамо, я ж не маленька дитина, щоб сидіти з батьками, — сказала я, насупившись. — До того ж дядько Роман казав мені вчора, що Гектор сумує за мною.

— Тоді чому ти вчора не навідалася до свого коня?

— Бо я була зайнята! Мені треба було зібратися в клуб.

— Як розважилася? — поцікавилася мама, продовжуючи помішувати щось на плиті.

— Як завжди, — пробурмотіла я. — Повеселилися трохи в клубі, потанцювали. Нічого цікавого.

Матір уважно подивилася на мене, піднявши одну брову. Зазвичай я розповідала їй про свої вечірні пригоди з подругами, або ж якісь веселі історії. Зараз же я не могла сказати абсолютно нічого. Не буду ж говорити їй, що була в нелегальному клубі та дивилася на жорстокі бої. Мама б нікуди більше не відпустила мене. Про тата взагалі мовчу, бо його надмірна турбота інколи надто сильно дратувала.

— Та невже? — спитала мама, примруживши очі. — Ти щось приховуєш, Ві. Я відчуваю це.

Я нахилилася ближче до неї та усміхнулася. Вона у мене була красивою високою брюнеткою з неймовірною фігурою. Інколи я думала про те, що мені хотілося б бути більше схожою на неї, але я таки повністю вдалася у батька.

— У мене ж можуть бути секрети, еге ж? — спитала я, усміхнувшись.

— Можуть, — погодилася мама, але все ще надто уважно дивилася на мене. — Головне, щоб ці твої секрети не нашкодили тобі.

— Не хвилюйся про це. Я знаю, що роблю.

Вона невдоволено похитала головою, а я швидко поправила її милий чубчик на голові та поцілувала маму в щоку. Схопивши одне яблуко з кошика з фруктами, я попрямувала до виходу.

— Ти не залишишся на сніданок? — спитала мама мені в спину.

— На мене чекає Гектор! — крикнула я їй та вибігла на вулицю.

Іподром знаходився за декілька кілометрів від дому, тому я завжди їхала туди на велосипеді. Дядько Роман мав ферму та займався сільським господарством. Одного разу ми з батьком їхали в ту сторону та побачили цей іподром. З того моменту я майже кожних вихідних приїжджала сюди, а інколи ще частіше.

Я звернула з траси на ґрунтову дорогу та попрямувала вперед полем, насолоджуючись чистим повітрям. Мені подобалося, що наш будинок знаходився у кінці міста. Тут було надзвичайно затишно, тихо та спокійно. Із золотих колосків пшениці залишилися лише невеликі штурпаки. Влітку тут по-особливому красиво. Зараз же був початок вересня, тож усі фермери активно зайняті збором урожаю.

Я помітила великі ворота та заїзд на іподром. Тут була невелика стоянка, адже це місце вже давно стало популярним серед поціновувачів кінного спорту. Я припаркувала свій велосипед та зіскочила з нього. Швидко попрямувала в сторону конюшні, де побачила дядька Романа з вилами в руках. Він розкладав сіно. Це був високий кремезний чоловік з довгими вусами. Дядько Роман ніколи не називав свій вік, але я знала, що йому вже за п'ятдесят.

— Добрий день! — привіталася я, усміхнувшись. — Як працюється?

Чоловік подивився на мене, а я побачила в його очах приємне тепло. Він інколи ставився до мене так, наче до своєї доньки. У нього з дружиною, на жаль, не було дітей.

— Давно ти не заходила до нас, Віолетто. Гектор цілими днями сумує та не підпускає нікого до себе.

— Зараз його розвеселю.

— Ох, стільки роботи назбиралося. Осінній період один з найважчих для фермерського господарства. Нічого не встигаю. От якби якийсь помічник з'явився.

— Найміть когось. Впевнена, що знайдеться той, хто погодиться працювати у вас за хорошу оплату.

— Це сезонна робота. Повір, ніхто не захоче тут працювати всього лише два місяці.

Я знизала плечима, бо не знала, як реагувати на його слова та чим допомогти. У мене точно не було знайомих, які погодилися б допомагати на фермі.

— Ходімо! — дядько Роман махнув рукою в сторону конюшні. — Підготую для тебе Гектора.

Я усміхнулася та поспішила за ним. Тут було близько десяти коней з обох сторін конюшні. Чоловік підійшов до одного з відділень, звідки виглядала велика чорна голова. Гектор був моїм улюбленим конем, хоча зазвичай його усі боялися. Великий жеребець з густою чорною шерстю та суворим поглядом лякав відвідувачів, але не мене. Я любила його страшенно, бо зі мною він був іншим. Мабуть, я єдина, кого цей кінь з легкістю слухався. Гектор стукнув копитом по дерев'яній підлозі та голосно заіржав, коли помітив мене. Він завжди так радів моїй появі.

— Привіт! — сказала я, коли підійшла до нього. — Ти сумував за мною?

Він знову подав голос. Я усміхнулася йому та простягнула яблуко. Він з величезним задоволенням почав його їсти. Я провела рукою по його блискучій гладкій шерсті. Гектор нахилив свою голову ближче до мене. Я легко обійняла його, торкаючись щокою міцної шиї. Потім я відійшла, щоб дядько Роман підготував для мене коня. Він надягнув на нього вальтрап, сідло, вуздечку та інші спорядження для верхової їзди. Я ж почала натягувати рукавички на долоні та шолом на голову. Дядько Роман взявся за повідець і повів Гектора до місця їзди. Це був невеликий майданчик, вкритий піском. Я підійшла зліва від коня та міцно вчепилася руками за повідець і гриву. Ліву ногу всунула в стремено і перекинула праву ногу, сідаючи на коня. Я відчула прилив енергії та сили, коли сиділа верхи. Мені подобалося це відчуття підкорення коня, цей контроль над ним. Я відкинулася трохи назад, потягнувши повідець та дала сигнал Гектору, щоб він рушив вперед. Кінь одразу ж послухався мене і повільно поскакав вперед.

Я отримувала величезне задоволення від цієї миті, коли він мчався майданчиком, а я контролювала його. Мені хотілося втекти з ним у поле, щоб насолодитися свіжим повітрям та відчуттям свободи сповна, але дядькові Роману це не сподобалося б зовсім. Їзда завжди допомагала мені розслабитися та відкинути усі погані думки. Та моя голова так і не стала порожньою, бо я все ще думала про вчорашні бої на рингу. І про нього...