Пролог

— Тату! Тату! — голосно сказала я та почала стрибати біля жінки, що продавала букети з квітами.

— Що таке, Віолетто? — спитав він, коли підійшов до мене.

— Дивись!Це фіалки. Ти ж купиш мені їх?

— Уже пізно, — пробурмотів батько, але я помітила, що його рука потягнулася до кишені піджака, де він зазвичай тримав свій гаманець.

Мені дуже сильно захотілося усміхнутися, але я все ж стримала себе. І хоч мені було лише дев'ять я все одно розуміла, що у мене є певна влада над татом. Він ніколи не міг протистояти моїм бажанням і купував усе, що тільки мені захотілося. Мабуть, це через те, що до п'яти років я не знала його, адже мама приховувала мене від нього. Та все ж свого часу їм вдалося порозумітися, і тепер я відчувала себе щасливою, бо у мене була справжня повноцінна сім'я.

Коли я повернула голову до тата, то помітила, що він уже купив невеличкий горщик з фіалками. Він простягнув мені його, а я почала захопливо розглядати маленькі квіточки. Тато знову міцно схопив мене за руку. Ми почали повільно прямувати до стоянки, де він завжди залишав свій автомобіль. Я ж трохи підстрибувала у своїх новеньких туфлях білого кольору та пишній сукні, яку вирішила надягнути сьогодні.

— Твоя мама буде злитися, — почав тато. — Я мав привезти тебе додому ще дві години тому.

Я глянула на нього. Він стиснув губи в пряму лінію, ніби думав про щось.

— Думаю, що вона не образиться, — сказала я та байдуже знизала плечима. — Якщо хочеш, то я скажу їй, що сама захотіла побути довше на танцях, а не те, що ти приїхав по мене пізніше через свою роботу.

Тато усміхнувся та легко погладив мене по голові. Його темні очі тепло дивилися на мене, змушуючи мої губи розтягнутися в хитрій усмішці.

— Ціную твоє бажання допомогти мені уникнути сварки з твоєю мамою, але брехня — це не найкраще рішення. Краще ми скажемо їй усе, як і було.

— Це не брехня, — обурилася я та насупила брови. Мама завжди казала, що я роблю це так само, як і батько. — Це просто буде наш невеличкий секрет. У нас з мамою таких багато є.

Я замовкла та відвела погляд, коли зрозуміла, що проговорилася. У нас з мамою було багато таємниць від тата. Наприклад, він не знав, що вона готує для нього вечірку на день народження через два тижні. Та навіть не здогадується, що зовсім скоро ми поїдемо на море, адже саме це — подарунок мами на його свято. Я почула рингтон телефону. Батько відпустив мою руку та витягнув свій смартфон з кишені. Він тихо пробурмотів собі щось під ніс і прийняв дзвінок. Мабуть, це була якась важлива розмова.

Я не хотіла підслуховувати, тому почала йти вперед, підстрибуючи. На вулиці уже трохи стемніло. Я наспівувала свою улюблену пісеньку французькою мовою. Раніше ми з мамою вдвох жили у Франції. Хоч зараз я зовсім не розмовляю французькою, деякі слова все ж назавжди залишаться в моїй пам'яті.

— Віолетто, не біжи далеко! — застережливо крикнув мені тато.

— Добре! — крикнула йому у відповідь. — Я лише тут пройду трішки.

Я пройшла трохи далі, все ще співаючи під ніс ту дурнувату пісеньку. Швидко вдарила себе рукою по губах, бо мама забороняла мені говорити таке слово, як "дурнуватий". Це змусило мене тихо засміятися. Я опустила погляд на квіти у своїй руці та почала їх захопливо розглядати. Фіалки — це були мої улюблені рослини зі всіх можливих. Мабуть, це цілком логічно через моє ім'я. Та все ж вони були не менш красивими. Я вирішила порахувати пелюстки на квітках, хоча їх ніколи не було більше чи менше ніж чотири. 

Від цього цікавого процесу мене перервав якийсь дивний звук. Це був тихий хриплий стогін, який я могла інколи чути в лікарні, де колись лежала моя бабуся. Мороз пройшовся по моїй шкірі. Я хотіла втекти звідси, повернутися до тата. Коли оглянулася на нього, то він все ще зосереджено розмовляв про щось. Мабуть, це була справді важлива розмова, адже тато мав дуже напружений вигляд. Хтось почав тихо кашляти. Я помітила неподалік від себе смітники й скривилася. Може, там якийсь безхатько сидить? Я завжди боялася їх та відходила якнайдалі, якщо бачила. Та все ж мені стало цікаво. Я на носочках підібралася ближче до смітників. Мене мало не знудило від цього огидного запаху. Як люди можуть жити в таких місцях? Я скривилася та прикрила свій ніс рукою. З кожним кроком стогін то посилювався, то стихав. Я помітила потертий чорний кросівок на одній нозі, а інша — була боса. Здається, він не був великого розміру. Цікавість розпирала мене. Я почала пробиратися через сміття, забувши про свої білі туфлі. Помітила невелике тіло, що лежало на сміттєвих пакетах. Зверху всюди валявся картон. Я знову скривилася, адже мені не хотілося торкатися цього огидного сміття. Та все ж я відкинула верхній шматок картону та здивовано відкрила рота, коли побачила перед собою хлопчика. На вигляд він був трохи старшим за мене. Можливо, декілька років? Він що, теж безхатько? Хлопчик глибоко вдихнув і почав голосно кашляти. Він повернув голову та виплюнув щось зі свого рота. Це було дещо червоне і я не одразу зрозуміла, що це кров. Мої очі пройшлися по його тілу. Джинси були повністю брудними та в дірках. На його поношеній сірій футболці помітні червоні плями. Обличчя хлопчика було таким побитим, що одне око опухло. Моє серце стиснулося, коли я дивилася на нього. Бідолашний...

Я обережно присіла біля нього, і мені було байдуже, що ця сукня рожевого кольору зовсім не для такого місця.

— Ей, ти в порядку? — обережно спитала я.

Він, здається, розплющив свої очі та глянув на мене. Я загубилася десь у вимірі часу чи в іншому світі. Зелені. Його очі були зеленими й такими яскравими, що я не могла погляду відвести. Ніколи не бачила таких. Його світлі брови зійшлися, а сам він, наче намагався зрозуміти, хто я.

— З тобою все добре? — знову спитала я та поклала свою долоню та його брудну руку в ранах.

Він сіпнувся, але одразу ж скривився та застогнав. Попри весь біль, який йому завдавали рухи, він не плакав. Я вирвала найбільшу та найкрасивішу квітку з усіх, що були в горщику та протягнула її йому.

— Ф-фіалка? — прохрипів він, але я не була впевнена, що правильно почула його.

Я кивнула і поклала квітку йому в руку. Він міцно стиснув її, дивлячись на мене.

— Віолетто! — почула голос батька. — Віолетто! Ти де?

— Я тут! — закричала я.

Через декілька секунд батько опинився неподалік від мене. Спочатку він мав стурбований вигляд, а тепер, здається, злився.

— Що ти робиш у цьому місці? — спитав він, не приховуючи свого роздратування.

— Тут... Тут хлопчик.

Тато насупився, але почав йти до мене. Він бурмотів собі щось під ніс. Я знову глянула на хлопчика та зблідла, коли побачила, що він більше не рухався, а його очі були заплющеними. Мій погляд опустився до його руки, в якій він досі міцно тримав квітку.

— Господи! — сказав тато, наче побачив якогось привида. — Відійди!

Він не надто обережно забрав мене від хлопчика, але я і не ображалася. Тато нахилився над ним та торкнувся його шиї. Я здригнулася, але не плакала, хоча мені й хотілося. Що з ним сталося?

— Ще живий, — пробурмотів батько.

Він витягнув свій телефон та подзвонив у швидку допомогу. Тато не забирав його зі сміття, бо хвилювався, що в нього могли бути переломи. Як він пояснив, необережність могла б нашкодити хлопчику. Коли приїхала швидка, тато розповів їм усю ситуацію, залишив свій номер телефону на всякий випадок, а після цього хлопчика забрали. Він досі був без свідомості, але все ще міцно стискав фіалку у своїй руці. Таке можливо?

***

Я попрямувала до вітальні та сіла на диван біля тата. Він щось уважно читав у своєму планшеті. Мама в цей час намагалася змусити мого молодшого брата заснути. І хоч йому вже майже чотири, він не міг зробити цього без мами. Я підсунулася ближче до батька та поклала свою голову йому на плече. Мені стало затишно від його тепла. Хоч як би сильно я не любила свою маму, тата все ж любила сильніше. Не знаю, що було б якби мама досі не розповіла йому про мене? Я важко видихнула, а тато почав проводити своєю долонею по моєму волоссі. Коли подивилася на нього, то помітила, що він уже відклав свій планшет.

— Тату, а що з тим хлопчиком? — тихо спитала я. — Уже два дні пройшло відтоді, як ми знайшли його.

— Я дзвонив сьогодні у лікарню, — відповів батько. — Він отямився і зараз біля нього його батьки.

— Хто побив його так сильно?

— Не знаю. Мама хлопчика сказала, що він втік з дому через непорозуміння, а потім, мабуть, стикнувся з кимось. Не хвилюйся через це.

— Не можу, — пробурмотіла я та насупилася. — А якщо з ним знову це зроблять?

— Не зроблять, бо він уже з батьками. Вони прослідкують, щоб з хлопчиком все було добре.

Від теплих карих очей тата мені стало трохи спокійніше. Я розуміла, що він не хотів втягувати мене в цю справу, адже це не було проблемою нашої сім'ї. Я усміхнулася, бо він мав рацію. В усіх батьки хороші, і з ними цьому хлопчику буде краще. Вони обов'язково захистять його. 

— А ми можемо навідатися до нього? — спитала я. — Мені б хотілося познайомитися з ним.

Я відчула, що мої щоки трохи почервоніли. Не хотілося, щоб тато думав, що я закохалася. Це була звичайна турбота, і байдуже, що ці зелені очі переслідували мене уже декілька ночей.

— Не можемо, Віолетто! — трохи різко сказав він. — Батьки хлопчика не хочуть, щоб до нього приходили сторонні люди. Так, ти врятувала його, але ця історія нас зовсім не стосується.

— Мені шкода його, — пробурмотіла тихо.

Тато кивнув головою, наче зрозумів мене. Він легко поцілував мене в скроню та притиснув сильніше до себе. Я ж притулилася до його грудей, вдихаючи такий рідний та знайомий запах.

— Я обіцяю, що зателефоную до лікарні та прослідку за тим, щоб цей хлопчик одужав, — сказав тато. — Та все закінчиться тоді, коли його випишуть.

Я хитнула головою, погоджуючись. Тато сказав правду. Він декілька разів телефонував у лікарню. Стан хлопчика покращився, і вже через тиждень його перевели на лікування додому. На цьому ця історія завершилася для усіх, але не для мене. Я часто дивилася на фіалку, що була в горщику на підвіконні та згадувала його яскраві зелені очі...