Твій особистий борг

Світанок без масок

Данило діяв на чистих інстинктах. Він не став прасувати бездоганний костюм і вибирати краватку. Швидко натягнув прості чорні джинси, футболку та шкіряну куртку, схопив ключі від машини й вилетів на парковку. Позашляховик з виском шин рвонув з місця, прорізаючи ранковий туман. Данило втискав педаль газу в підлогу, і перед його очима досі стояли порожні, холодні простирадла його спальні.

За п'ятнадцять хвилин він уже стояв перед новими замками на дверях квартири Лізи.

Данило не просто стукав — він глухо й наполегливо бив кулаком у важке дерево, і цей звук ехом розносився по всьому сонному під'їзду. Він не пішов би звідси, навіть якби довелося виламати ці двері з м'ясом.

Нарешті за дверима почулися легкі, поспішні кроки. Клацнув замок, і двері повільно прочинилися.

На порозі стояла Ліза. Сонна, з розпатланим темним волоссям, у великій домашній сорочці, яка ледь прикривала коліна. В її очах панувало повне здивування, змішане з раптовим переляком. Вона ніяк не очікувала побачити свого особистого монстра на порозі о шостій ранку, та ще й у такому дикому, розпатланому вигляді.

— Корсак?... — сонно прошепотіла вона, кліпаючи очима. — Ти що тут за...

Данило не дав їй договорити. Він не збирався слухати її офіційні привітання чи чергові спроби виставити його за двері. Одним потужним, але акуратним рухом він просто пропихнув її всередину квартири, зайшов слідом і з гуркотом зачинив за собою двері, миттєво повертаючи замок.

— Ти з глузду з'їхав?! Ану вийшов з моєї... — обурено вигукнула Ліза, відступаючи на крок назад у коридорі й притискаючи теку з документами до грудей, яку підхопила з тумбочки.

Данило в один крок подолав відстань між ними. Його великі, гарячі долоні миттєво перехопили її за талію, з дикою силою притискаючи до свого напруженого тіла. Його світлі очі палали таким божевільним, голодним і водночас чесним вогнем, що Ліза миттєво замовкла, затамувавши подих.

— Я більше так не можу, Громова, — прохрипів він прямо в її губи, і його голос вібрував від колосальної внутрішньої напруги. — Я ледь з розуму не зійшов за цю ніч. Мені снився такий треш... Я бачив, як тебе викрадають, як у Віру стріляють, як моя імперія рушиться... І коли я прокинувся, а тебе немає поруч... Я зрозумів, що мені начхати на всю мою легалізацію і на весь мій клятий кримінальний гонор. Ти нікуди не поїдеш. Жодного Львова. Жодних спалених мостів.

Ліза дивилася на нього, і її власні очі наповнилися гарячими сльозами. Вона відчувала, як його всього трясе від пережитого шоку, і вся її нічна гордість почала танути під цим шаленим натиском.

— Даниле... а як же Віра?... — прошепотіла вона, намагаючись знайти залишки здорового глузду. — Це ж неправильно...

— Сьогодні вранці, — чітко, зі сталевою рішучістю викарбував Данило, фіксуючи її погляд своїми прозорими зіницями. — Я поїду в лікарню і скажу все Вірі. Чесно. Очі в очі. Я не буду брехати їй своїм холодом і удавати щасливого нареченого через почуття обов'язку. Вона заслуговує на правду. І я заслуговую. Я закрию це питання раз і назавжди. Але ти залишишся зі мною. Ти почула мене, сонце?

Ліза не встигла відповісти. Данило просто впився в її губи брутальним, шаленим, але неймовірно ніжним і глибоким поцілунком, у який вклав весь свій нічний страх втратити її. Цього разу це не була угода в кабінеті чи хвилинна слабкість — це було повне, беззастережне капітулювання перед власним серцем. Ліза відповіла з такою ж силою, випускаючи теку з рук і міцно обхоплюючи його шию, впускаючи свого вовка у свій затишний світ назавжди.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше