Пролог. Попіл минулого

Данило добре пам'ятав той день. День, коли пахло паленим пластиком, дешевим алкоголем і дешевим тютюном тих виродків, які виносили з їхнього дому останні речі.

Йому було чотирнадцять. Вік, коли хлопчик починає ставати чоловіком, але Данилу довелося стати ним за одну секунду. Батько — колись успішний архітектор, який мав нещастя взяти кредит у фірмі покійного тепер Віктора Громова — сидів на підлозі розгромленої вітальні й закривав голову руками. Мати тихо плакала в кутку. Колектори Громова не просто забирали гроші — вони забирали гідність. Вони сміялися, обіцяли «пустити матір по колу», якщо борг не буде повернуто за тиждень, і наостанок зламали батькові три пальці на правій руці. Тій самій, якою він тримав олівець, створюючи проекти.

Через три дні батька знайшли в петлі у ванній кімнаті. Мати не витримала ганьби та злиднів — її серце зупинилося через пів року в обшарпаній кімнатці гуртожитку, куди їх викинули.

Данило залишився один. Без копійки в кишені, з вовчим голодом у шлунку і випаленою пустелею в грудях. Саме тоді, дивлячись на свіжу могилу матері, чотирнадцятирічний підліток дав собі клятву.

«Громов забере все. Але його донька поверне цей борг із відсотками».

Минуло дванадцять років.

Дванадцять років Данило не жив — він будував зброю зі свого власного тіла та розуму. Він починав на самому дні кримінального світу: бійцем у підпільних клубах, де за ніч заробляв перші криваві гроші. Його ламали, у нього стріляли, його зраджували. Але кожен шрам на його торсі лише нагадував, заради чого він дихає. Він навчився рахувати гроші краще за банкірів, прораховувати кроки ворогів, наче шахіст, і підминати під себе тих, хто колись здавався всемогутнім.

Тепер Данило був іншим. Дорогим, холодним, небезпечним. Чоловіком у бездоганному італійському костюмі, під яким ховалися сталеві м'язи та татуювання кримінального світу. Він викупив борги самого Громова, коли той загрався у великого боса. Данило перекрив старому кисень у кожній сфері, чекаючи моменту для фінального удару.

Але старий виявився боягузом — він просто помер від інфаркту, так і не дізнавшись, хто саме стиснув зашморг на його шиї.

Данило сидів у шкіряному кріслі в кабінеті покійного Громова. Навколо панувала нічна тиша. Фірма «Громов і партнери» — це колекторське гніздо — тепер належала Лізі. Єлизаветі Громовій. Дівчинці, яка виросла на шовкових простирадлах, куплених на сльози таких родин, як у Данила. Вона не знала бруду. Вона пахла дорогими парфумами й ніжною шкірою.

Данило повільно випустив сизий дим із цигарки, дивлячись на її фотографію на столі. Чиста, наївна, з великими очима.

— Твій батько помер, Лізо, — тихо прошепотів Данило в порожнечу кабінету. — Але борг нікуди не зник. Тепер ти моя.

За дверима почулися легкі, невпевнені кроки. Вона прийшла. Його ідеальний план, який він виношував дванадцять років, нарешті починав діяти.