Пролог

Львів, три роки тому.

Катя стискала телефон так міцно, що кісточки пальців побіліли. Вже третій раз набирала Марка – і знову слухавка мовчала. Видавництво стояло на вухах: завтра вони мали презентувати новий каталог, а фотографії, від яких залежав проєкт, досі не надійшли.

— Ну ж бо, візьми! — вона в серцях натиснула кнопку виклику ще раз.

Гудки. Один. Два. Три.

— Алло, — його голос нарешті прорізав тишу, та Катя не відчула полегшення.

— Марко! Де ти?! Де фото?! — її голос звучав різко, різкіше, ніж хотілося б.

— О, Катю, привіт. Я… трохи затримався.

— Затримався? — її груди стиснуло від люті. — Ти пропав на два тижні!

Відповідь була надто спокійною:

— Я поїхав у Карпати. Знаєш, там такий світанок… Я зробив неймовірні кадри.

В її голові пролунав вибух.

— У Карпати?! — Катя втратила дар мови на кілька секунд. — Ти розумієш, що у нас завтра презентація? Що ми маємо видати каталог у друк?!

Марко замовк. Потім легко зітхнув:

— Катю, ти занадто серйозно до всього ставишся.

Вона не вірила власним вухам.

— Серйозно?! Ти просто кинув нас, як дитина, якій стало нудно!

— Я зробив це не спеціально…

— Зробив чи не спеціально – різниці немає! — вона тремтіла від злості. — Ти безвідповідальний, Марко. В тебе талант, але ти не вмієш працювати в команді.

Він засміявся.

— А ти робот, який боїться жити.

Ці слова вдарили сильніше, ніж вона очікувала. Але Катя зібралася:

— Більше ніколи не хочу мати з тобою справу.

— Домовилися, — спокійно відповів він і поклав слухавку.

Катя стояла, стискаючи телефон у руках, і вперше за довгий час відчула, що її контроль над ситуацією – зруйнований.

Вони ще не знали, що доля вирішила інакше…

Дорогі читачі,

Ця історія тільки починається, і я рада розділити її з вами. Попереду – багато емоцій, сварок, гумору та, можливо, трохи кохання. Нові розділи з’являтимуться поступово, тож залишайся тут – буде цікаво!

Приємного читання!