15 Розділ

Валенсія зустріла нас теплим повітрям і запахом моря.

Я не була тут багато років, але тіло пам'ятало більше, ніж мені хотілося визнавати. Варто було вийти з аеропорту, як у грудях щось неприємно стиснулося. Не від страху. Принаймні не тільки від нього.

Я дивилася у вікно таксі на вулиці, які колись здавалася мені безкінечними, на будинки з балконами, яскраві вивіски, пальми, людей, які поспішали у своїх справах, ніби тут ніколи нічого страшного не відбувалося.

Ніби дванадцять років тому на одній із цих доріг не закінчилося життя мого батька.

Нейт сидів поруч і не став нічого питати.

Він просто поклав руку на сидіння між нами, долонею догори.

Я подивилася на неї, а потім вклала свою.

— Ти можеш передумати, — тихо сказав він.

— Ні.

— Я не про це.

Я повернула голову.

— А про що?

— Про все. Якщо стане занадто важко — ми поїдемо. Якщо захочеш повернутися до Лондона — повернемося. Якщо захочеш просто мовчати весь день — будемо мовчати.

Я ледь усміхнулася.

— Ти завжди такий?

— Який?

— Нестерпно спокійний.

Він усміхнувся у відповідь.

— Тільки коли ти намагаєшся зруйнувати собі життя сама.

— Дуже романтично.

— Я стараюся.

Я тихо засміялася.

І вперше за весь час, відколи ми приїхали, мені стало трохи легше.

Сховище ми знайшли ближче до вечора.

Старі металеві двері, тьмяні лампи, пил і запах вогкості. Все виглядало настільки звичайно, що я майже не могла повірити: стільки років мого життя могли бути пов'язані з цим місцем.

Я тримала ключ у руці.

Той самий маленький латунний ключ із синьою стрічкою.

Мої пальці тремтіли.

— Айві, — тихо сказав Нейт.

— Я знаю.

Я вставила ключ у замок.

На секунду нічого не сталося.

Я натиснула сильніше.

Клац.

Двері відчинилися.

Всередині стояла стара металева шафа, кілька коробок і дерев'яний стіл, накритий сірим полотном.

Я завмерла.

— Це він, — прошепотіла я.

— Що?

Я зробила крок уперед.

— Стіл. Такий самий був у нього.

Не знаю, звідки я це знала. Можливо, через те, що пам'ять іноді зберігає зовсім не те, що ми намагаємося запам'ятати.

Я підійшла до шафи.

На ній була маленька наклейка з цифрами.

Ті самі цифри.

Номер із батькового блокнота.

Я відчинила дверцята.

На верхній полиці лежав чорний folder.

Я навіть не одразу змогла доторкнутися до нього.

Чорний.

Старий.

З потертою обкладинкою.

Я бачила його багато років тому.

Після смерті батька.

Тоді мама вихопила його з моїх рук і сказала, що це не моя справа.

Я подивилася на Нейта.

— Він справді залишив його тут.

Нейт нічого не сказав.

Я взяла папку.

Усередині були документи, копії договорів, фотографії, роздруківки листування, номери рахунків і записи, зроблені батьковим почерком.

Я перегортала сторінку за сторінкою.

Чим далі, тим сильніше холонули пальці.

Батько збирав докази фінансової схеми, до якої були причетні кілька людей. Він дізнався, що гроші проходили через компанії-посередники, документи підроблялися, а людей, які могли про це розповісти, змушували мовчати.

Серед прізвищ було одне, яке я вже знала.

Rivera.

Марко.

Я заплющила очі.

— Він працював із ним, — сказала я. — Але батько зрозумів, що Марко теж у цьому.

Нейт узяв кілька документів.

— Тут є його ім'я.

— Я знала.

Мій голос зламався.

— Я просто не хотіла знати.

На дні папки лежав конверт.

На ньому було написано лише одне слово.

Айві.

Я перестала дихати.

— Це тобі, — сказав Нейт.

Я не відповіла.

Просто взяла конверт.

Всередині був лист.

Почерк я впізнала одразу.

Почерк людини, яка колись залишала мені записки біля сніданку.

Почерк людини, яка писала мені смішні побажання перед школою.

Почерк мого батька.

Айві.

Якщо ти колись це читаєш, значить, я не зміг розповісти тобі все сам.

Я притиснула лист до грудей і на секунду заплющила очі.

Я не хочу, щоб ти пам'ятала мене через страх. Я хочу, щоб ти пам'ятала, як ми їздили до моря, як ти боялася хвиль, а потім сердилася на мене, бо я сміявся з цього.

У мене виступили сльози.

Я усміхнулася крізь них.

Бо я пам'ятала.

Якщо зі мною щось станеться, не шукай помсти. Не намагайся бути сильнішою за всіх. Просто живи.

Я провела пальцем по краю аркуша.

Я зробив те, що мав зробити. Не заради себе. Заради вас.

Далі було кілька рядків про документи й людей, яким він збирався все передати.

А в кінці:

І якщо одного дня ти повернешся до Валенсії, не приїжджай сюди тільки через мене.

Подивись на море.

Воно було моїм улюбленим місцем. І нехай колись стане твоїм теж.

Я більше не стримувалася.

Сльози просто текли по щоках.

Нейт нічого не сказав.

Він лише підійшов ближче й обійняв мене.

Я притулилася до нього, стискаючи лист у руці.

Уперше за багато років мені не здавалося, що я зраджую батька тим, що продовжую жити.

Навпаки.

Мені здалося, що саме цього він і хотів.

Ми передали копії документів адвокату та звернулися до поліції.

Деякі речі не можна було довести одразу. Особливо те, що саме сталося в день аварії.

Офіційно смерть батька все ще залишалася дорожньою аварією.

Але тепер у слідства були документи, свідчення й докази того, що перед смертю він перебував під тиском.

Марко більше не міг просто зникнути з цієї історії.

Його знайшли через кілька днів.

Я не хотіла знати всіх подробиць.

Мені було достатньо того, що тепер він не міг більше писати мені.

Не міг нагадувати про батька.

Не міг змушувати мене боятися.

І вперше за багато місяців мій телефон мовчав.