14 Розділ

Ми не поїхали до Валенсії одразу.

І, мабуть, це було єдине правильне рішення, яке я міг тоді прийняти.

Айві хотіла знайти відповідь якнайшвидше, але після всього, що ми дізналися, їхати навмання було безглуздо. У нас був номер, який вона знайшла в старому блокноті батька. Був ключ із синьою стрічкою. Було ім'я Марко Рівери. І було занадто багато запитань, на які ніхто не хотів давати відповіді.

Ми сиділи в моїй кімнаті пізно ввечері, коли Айві раптом дістала з кишені той самий клаптик паперу.

— Ось цей номер.

Я подивився на цифри.

— Ти впевнена, що це номер камери зберігання?

— Ні.

— Тоді чому ти так думаєш?

— Бо тато записував його кілька разів. Я бачила ці цифри ще до його смерті. Просто не знала, що вони означають.

Я відкрив ноутбук.

Ми почали шукати.

Перші результати нічого не дали. Потім знайшлася стара згадка про приватний складський комплекс неподалік від порту Валенсії. Номери приміщень там справді складалися з чотирьох цифр.

Айві нахилилася до екрана.

— Це він.

— Ти впевнена?

— Подивись на адресу.

Я подивився.

Вона була записана на звороті однієї зі старих фотографій її батька.

Ми мовчали.

— У тебе є ця фотографія із собою? — запитав я.

Айві дістала телефон і відкрила знімок.

На задньому плані виднілася табличка з назвою вулиці.

Тепер усе сходилося.

Принаймні частково.

— Треба знайти власника цього комплексу, — сказав я.

— Думаєш, він ще існує?

— Дізнаємося.

Ми просиділи над цим майже до другої ночі.

Врешті знайшли контакт старої компанії, яка колись керувала приміщеннями. Більшість інформації вже була недоступна, але одна назва повторювалася кілька разів.

Riviera Storage.

Айві різко відкинулася на спинку крісла.

— Рівера.

Я подивився на неї.

— Можливо, просто збіг.

— Я більше не вірю в збіги.

Я теж.

Наступного ранку Айві отримала повідомлення.

Цього разу воно було коротким.

«Не шукай камеру.»

Вона показала мені екран.

— Він знає.

— Так.

— Але звідки?

Я подивився на неї.

— Ти комусь казала про номер?

— Ні.

— Я теж.

Ми обоє замовкли.

А потім Айві сказала:

— Може, він стежить за нами.

Я не хотів це підтверджувати.

Але й брехати їй більше не збирався.

— Можливо.

Вона поклала телефон на стіл.

— Я втомилася боятися.

У її голосі не було паніки.

Лише виснаження.

Я сів поруч.

— Тоді більше не будеш сама.

Вона подивилася на мене.

— Ти досі не зрозумів, що можеш втратити через мене?

— Зрозумів.

— І все одно залишаєшся?

— Так.

Айві опустила очі.

— Чому?

Я замовк.

Бо відповідь була набагато простішою, ніж усе, що ми намагалися пояснити останніми днями.

— Бо ти мені не байдужа.

Вона повільно підняла погляд.

Я продовжив:

— І я не хочу, щоб страх вирішував за нас.

Айві ледь усміхнулася.

— Ти завжди такий упертий?

— Тільки коли справа стосується тебе.

Вона тихо засміялася.

Це був перший нормальний сміх між нами за кілька днів.

І я зрозумів, наскільки сильно його не вистачало.

Через кілька годин ми вже знали більше.

Стара компанія справді існувала.

Але складський комплекс давно змінив власника.

Ми знайшли старий архів із номерами приміщень.

Номер із записника батька був там.

Камера зберігання існувала.

І вона досі числилася за старим договором.

На ім'я батька Айві.

Я подивився на неї.

— Твій батько залишив її офіційно.

Айві не відповіла.

Вона просто дивилася на екран.

— Отже, він справді щось там зберігав.

— Так.

— І Марко знає про це.

— Схоже на те.

— Тоді чому він не забрав це сам?

Я замислився.

— Можливо, він не мав ключа.

Айві подивилася на мене.

Я продовжив:

— Або не знав, де саме він.

Вона повільно стиснула пальці.

— Тому він писав мені.

— Саме так.

— Він чекав, поки я знайду ключ.

— А потім змусив би тебе сказати, де він.

Айві мовчала.

— Але тепер у нього проблема, — сказав я.

— Яка?

Я кивнув на її телефон.

— Ми знаємо про камеру.

Ми домовилися не робити нічого необдуманого.

Айві мала зв'язатися з людиною, яка могла підтвердити, чи досі зберігався доступ до приміщення. Я тим часом зберіг усі знайдені нами документи.

Уперше за весь цей час у нас з'явився план.

Не просто страх.

Не просто втеча.

План.

Але ввечері Айві сама прийшла до мене.

Вона стояла у дверях кілька секунд, перш ніж зайти.

— Можна?

— Звісно.

Вона сіла на край крісла.

Я зачинив ноутбук.

— Що сталося?

— Я хочу вибачитися.

Я здивовано подивився на неї.

— За що?

— За те, що брехала.

Я мовчав.

— Не прямо брехала, — продовжила вона. — Але приховувала. Вирішувала за тебе, що ти маєш знати. Вирішувала, що можеш витримати.

Вона опустила голову.

— Я робила це не тому, що не довіряла тобі.

— Я знаю.

— Ні. Ти не знаєш.

Вона підняла очі.

— Після смерті тата я звикла, що якщо щось приховати, то, можливо, воно не стане ще гіршим. Мама робила так само. Вона мовчала, я мовчала. І я думала, що це і є спосіб захистити людей.

Я слухав її.

— А потім з'явився ти, — сказала вона тихіше. — І я вперше захотіла комусь усе розповісти. Але мені було страшно.

— Чого?

— Що якщо ти знатимеш усе, то підеш.

Я відчув, як щось стислося всередині.

— Айві.

— Я знаю, що це звучить нерозумно.

— Ні.

Я похитав головою.

— Не звучить.

Вона подивилася на мене.

— Я не піду через твоє минуле.

— Навіть якщо воно дуже заплутане?

— Особливо тоді.